Я не знаю, якими саме міркуваннями керувався Віктор Ющенко, висуваючи на міністра закордонних справ Володимира Огризка. Можливо, він уважав його найкваліфікованішим із кандидатів. Або ж просто зупинив вибір на тому, чия лояльність не викликала жодних сумнівів.
Надто після випробувань, через які Огризко пройшов під час невдалого висування торік. В кожному разі приємно, що цій професійній і патріотичній людині врешті віддали належне. Проте це призначення означає не тільки перемогу справедливості щодо окремої людини, а і шанс утвердити зовнішньополітичну гідність української держави.
Досі широкий загал міг знати Володимира Огризка хіба що за звинуваченнями "антикризових" депутатів — під час торішнього розгляду його кандидатури у Верховній Раді йому закидали небажання говорити російською мовою. Зокрема, "реґіонала" Василя Кисельова обурювало, що на звертання російською той "уперто відповідає українською". Огризкові порадили: якщо хоче обійняти посаду, нехай передусім "вивчить російську мову". Безперечно, тодішніми коаліційниками ішлося не тільки й навіть не стільки про мову. Їхня протидія призначенню Огризка була зумовлена радше намаганням змусити Ющенка не висувати на головну дипломатичну посаду людину, виразно прозахідні погляди якої були неприйнятними для учасників коаліції та їхніх партнерів-патронів у Москві. Але ті скандальні звинувачення також ознаменували новий характер стосунків між прибічниками розширення вжитку української мови та захисниками успадкованих від СРСР позицій російської.
Доти компроміс між двома головними мовними групами тримався на тому, що російськомовні не зазіхали на символічний пріоритет української мови, а україномовні з розумінням ставилися до фактичної рівності двох мов або навіть деякої переваги російської. Тому хоча за вживання "зручнішої" для них російської вже не вибачалися навіть міністри, потреби вчити та використовувати українську прибічники двомовності здебільшого не заперечували. Тим паче не ставили вони під сумнів права вживати українську — будь-кому і будь-де на всій території країни. Закиди "реґіоналів" Огризкові цей хисткий компроміс порушили.
Щоправда, в основному ішлося про недоречність уживання української в спілкуванні з представниками Росії, для якої на пострадянському просторі дипломатичні норми досі не писано. Замість зажадати від Черномирдіна, аби вивчив українську, а з візитерами з Росії спілкуватися — доки в краватках — через перекладача, наші посадовці воліють переходити на російську. Таким чином підтверджуючи й увічнюючи її "неіноземність". Але головне, закиди Огризкові створили неприємний і небезпечний внутрішньополітичний прецедент: в Україні звинуватили за вживання української мови, та ще й державного службовця, якому це вживання однозначно диктує закон. Своє право всюди, де хочеться, говорити російською торішні "господарі життя" спробували доповнити обмеженням на право інших людей вибирати українську. Якби вони надовго залишилися при владі, можливо, в цій країні зрештою довелося б вибачатися українську!
Треба рішуче відмовитися від радянської псевдорівності мов
Формування "помаранчевої" коаліції та уряду дають шанс такому сценарієві запобігти. Маючи в цьому питанні цілковиту підтримку президента, коаліціянти можуть ухвалити чіткіші закони щодо вживання мов у різних ділянках і дати урядові змогу забезпечувати їх дотримання. Починати треба з самої влади — від міністрів до міліціонерів і паспортисток, які й досі часто-густо говорять так, як їм зручніше, а не як вимагає закон. Володіння державною мовою має бути обов"язком усіх державних службовців, а отже предметом перевірки під час прийняття на роботу й подальшої атестації. Суспільству та світові треба чітко пояснити, що це не є порушенням прав — бо в спілкуванні з громадянами чиновники мають не права, а обов"язки.
Пояснювати світові має насамперед МЗС — і в цьому сенсі призначення Огризка дає шанс на професійне представлення й обстоювання позиції держави без огляду на побажання великого сусіда, який усе ще намагається бути старшим братом. Принаймні без надмірного огляду, що його демонстрували раніше і зовнішньополітичні міністри, і їхні боси-президенти, настанови яких міністри мусили виконувати. А коли вони не дуже розуміли, як поєднати служіння своїй державі з невмотивованими поступками іншій, то їх могли і звільнити. Так Леонід Кучма звільнив 2000 року Бориса Тарасюка, який дратував Москву своєю непоступливістю.
У призначенні міністром Володимира Огризка прикметне та приємне не лише те, що вітчизняні лобісти російських інтересів уже не можуть, як торік, диктувати вибір головного українського дипломата. А і те, що усе ще політично, економічно та ментально залежний від Росії президент відважився не зважити на її інтереси. Навіть попри нагадування про них черговою істерією з приводу наших буцімто антиросійських тенденцій — яка могла мати на меті, зокрема, застерегти від неприйнятного для Кремля призначення. Добре, якщо президент і уряд нарешті зважатимуть на Москву не більше, ніж на Брюссель, Вашинґтон і Варшаву. Керуватимуться передусім інтересами України. Безпосередньо та через МЗС пояснюватимуть керівникам усіх держав, що не мають щодо них ніяких злих намірів, але передусім мають дбати про добро свого народу. Звісно, це стосується не тільки мови: Огризкові та його підлеглим доведеться також захищати позицію своєї держави щодо УПА, Голодомору, НАТО, Чорноморського флоту, нафтогону Одеса—Броди, договору про звичайні озброєння й багатьох інших речей.
А робити це краще тоді, коли позиція правильна. Тобто відповідає міжнародним стандартам і прагненням своїх громадян чи бодай більшої їх частини. Якщо на Росію в мовному питанні можна не надто зважати, то думку половини виборців, які не бажають повного усунення російської мови з публічного вжитку, демократична держава іґнорувати не сміє. Тому твердо вказуючи Москві на недоречність її закидів і застережень, "помаранчева" влада має нарешті запропонувати компромісну політику щодо мововжитку. Таку, яка зобов"язувала б чиновників уживати й підтримувати українську мову, а громадянам дозволяла в певних реґіонах і ділянках говорити також російською й деякими іншими. Подібні компромісні орієнтації треба виробляти, по змозі залучаючи політичних опонентів і наполегливо пояснюючи потребу і суть компромісу їхньому та власному електоратові. Те ж саме стосується конфліктних проблем історії та зовнішньої політики. Інакше кажучи, зовнішньополітична гідність має спиратися на внутрішньополітичну мудрість.
2 
35413
Коментарі
2