Минулої неділі в Києві завершився короткий — лише чотири вечори — творчий звіт львівського театру імені Заньковецької. За рік це другий і, мабуть, останній вітчизняний театр, що побував у столиці. Перший — Донецька муздрама, гостював тут влітку.
Гастролі театрів всередині своєї власної країни — така рідкість, що їх перестають сприймати адекватно. Вони здаються екзотичними. А втім, можливо, вони такими й є — бо показують здатність до чогось такого, що столичні театри майже втратили. Це — енергія опору обставинам.
Заньківчани розпочали гастролі виставою "У.Б.Н.". Вистава вже 7 років вважається одіозною, скандальною, навіть провальною. Київські відгуки на неї звично-кислуваті. Мовляв, львів"яни показали політичну заангажованість, це не спектакль, а дешева агітка. Але якби це була агітка, то не протрималася би й сім місяців, а не те що сім років. У чому ж її секрет?
Є такий вислів, він стосується акторів високого класу — про таких кажуть, що могли б зіграти навіть телефонну книгу. Усі говорять, а ніхто не пробував. А заньківчани спробували. П"єсу "У.Б.Н." навіть важче грати, ніж телефонну книгу! Бо там є принаймні розумна структура. А в цій п"єсі — набір кострубатих і банальних газетних фраз, сто разів пережованих і тисячу разів чутих. Тобто за всіма зовнішніми ознаками це справді погана газетна агітка. Але заньківчани зуміли піднятися над очевидністю. Вони вийшли на сцену з пошарпаним газетним текстом — як в опері виходять із найкоштовнішою партитурою! І прочитали, ні — проспівали її так, що публіка плакала й довго не знаходила спокою.
У заньківчан це коштувало всього сімдесят
У фіналі вистави було багато диму — це нібито згорів дім головного героя. Але насправді то згоріла газетна основа цієї неймовірної вистави, залишивши після себе враження дива. Власне, заньківчани показали не звичний спектакль, а сповідь — про себе, про те, що таке їхній театр і що таке галицька ментальність у її істинному вимірі, часом смішна й простодушна, але дуже по-людськи зрозуміла.
До речі, щось подібне було у львів"ян і в інших трьох гастрольних виставах, хоча вони зовсім не про політику, а про любов і мистецтво. Але варто бачити, як цей театр уміє піднятися над будь-якою темою та над будь-якою буквальністю. От, скажімо, вистава "Валентин і Валентина". Вона всього лиш про те, що любов на світі існує. Аксіома! Але коли артист Григорій Шумейко промовляє про це монолог, зал вибухає овацією, бо артист відкрив ту наївну аксіому заново.
У столиці, втомленій і розчарованій, такий театр уже помер. Ми про нього встигли забути. Тим часом вітчизняні бізнесмени гордо возять сюди не своїх, а другорядних московських гастролерів — по 600 грн за квиток. У заньківчан це коштувало лише 70.
6 
35413
Коментарі