28 червня Основному закону України виповнюється 12 років. Конституція входить у підлітковий вік, а навколо неї вирують пристрасті. Політики воюють не на життя, а на смерть, і Основний закон теж став полем бою. І хоча зміни, внесені до Конституції восени 2004 року, навряд чи пішли їй на користь, охочих знов її перекроїти не поменшало. Хтось хоче модернізувати старе більшовицьке гасло і заявляє: "Уся влада — Верховній Раді", хтось мріє про королівські повноваження для президента.

Частково ініціатори конституційної реформи мають рацію: нинішній Основний закон далекий не досконалий і навіть провокує конфлікт між різними гілками влади. У нього закладено немало суперечливих положень. Сильний президент і сильний прем"єр співіснувати не можуть. Варто визначитися, яка форма правління потрібна Україні — президентська чи парламентська?

Сильна президентська влада гарна тим, що ідеально підходить для проведення масштабних реформ, для оперативного вирішення гострих питань — на зразок енергетичної безпеки або проблеми Чорноморського флоту. Сильний президент здатний на непопулярні кроки — чого давно потребує наша економіка. Але президентська республіка може дуже легко перерости в диктатуру — адже рівень демократичної культури в нашому політикумі вкрай низький. Погнавшись за українським де Ґоллем, можемо нарватися на вітчизняного Піночета.

Погнавшись за українським де Ґоллем, можемо нарватися на вітчизняного Піночета

Парламентська республіка демократичніша. Верховна Рада, як найвищий орган влади, відображає суспільні настрої, що важливе для України з її складною історією і регіональними відмінностями. В умовах парламентської республіки Верховна Рада могла б стати майданчиком для переговорів між Сходом і Заходом, оплотом національної консолідації. Але для цього необхідна політична відповідальність, якою наші депутати похвалитися не можуть.

І чи варто затівати реформу Конституції в розпалі кризи, коли партійні лідери живуть сьогоднішнім днем і думають лише про власне політичне виживання? Розраховувати, що скороспішні конституційні зміни допоможуть нормалізувати ситуацію, а не посилять її, просто безглуздо.

І найголовніше. До реформування Основного закону можна приступати лише за умови, що всі учасники політичного процесу дотримуватимуться нової Конституції. Хто може це гарантувати? Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович сприймають Основний закон як інструмент для досягнення особистої мети. Коли він зручний — ним користуються, коли непотрібний — відкладають убік.

У Франції, Німеччині або США про порушення Конституції політик не сміє навіть помислити. В Україні цей психологічний бар"єр давно подоланий. Наша еліта відкрито нехтує конституційними нормами. А за нею до цього звикає суспільство. Та жити з цією згубною звичкою не можна. Граючи в карти з професійним шулером, що плює на правила, виграти неможливо. Країна, де політики не зважають на Конституцію, теж приречена на програш. Перший і найважливіший етап конституційної реформи — навчитися поважати Основний закон і дотримуватися його. Без цього будь-які кроки з удосконалення Конституції втрачають сенс.

×