Процес декомунізації й ексцеси, що виникали у його ході, іноді ставили мене в ступор.

Ось Ляшко був обурений тим, що секретарям обкомів партії останніх років радянської епохи призначали пенсії, у порівнянні до тих, які призначаються нардепам і міністрам. Що про це сказати? Боротися з комунізмом приниженням тих, хто в непрості часи брав на себе відповідальність за життя народу — це що, декомунізація? На мою думку, треба боротися з Системою — ідеології, поглядів, управління, адміністрування, а не тими, хто в ній був, мабуть, на найтяжчих ролях, але залишався людиною серед людей.

Згадую при цьому Федора Трохимовича Моргуна, котрий п'ятнадцять років працював першим секретарем обкому в Полтаві, а потім першим міністром екології СРСР. Так, ми були друзями. Але бути його другом було й почесно, й непросто — спуску своїм друзям не давав. Але зараз не про те. В один із вечорів він телефонує: "Зайди". У кабінеті один — і зразу атакує: "Ти молоко на базарі купуєш?" Відповідаю: "По неділях". — "Торгуєшся?" Я: "На те ж і базар". Він ясніє на лиці: "Правильно, я теж торгуюсь. Але чому я тебе покликав? Мер Полтави подзвонив, мовляв, хочемо встановити допустимі ціни на базарі, а то селяни розперезались. Я йому заборонив це робити. А мені перший міськкому співає тієї ж. Ну скажи, як вони не розуміють простої істини: селянин тяжким трудом добуває те молоко, а ще ж на базар треба довезти, а машини в нього немає, і йому що — продавати задарма? Ніхто про людину не думає, ніхто селянської праці не цінує. У державі не вистачає розуму налагодити виробництво молока, селянин виручає її, а йому — палицю в колеса. Коли ми зрозуміємо, що не регулюванням цін на базарах треба займатися, а економікою?"

Ми довгенько обговорювали того вечора ціни на ринку, і я розумів, як йому болить життя селянина. А, власне, й життя городянина. Бо ж і жителі міст потерпають від того, якщо селянину живеться погано, якщо його "регулюють" незрозумілими обмеженнями. Не до поросят свині, коли її смалять. А селянин часто в її ролі, його всі смалять.

На весь Союз прогриміли події в кобеляцьких селах Орлик і Радянське. Там влада знищила теплиці на селянських городах, бо, бачите, хазяйновиті люди взимку вирощували в них огірки та продавали в нинішніх Дніпрі й Кам'янському, заробляючи на цьому мільйони. Знайшли таких же мільйонерів і в Нових Санжарах. Правоохоронні органи відкрили проти них кримінальні справи. Моргун наказав закрити їх. Його аргументація була проста й переконлива: не мільйонерів треба карати за їх горбом зароблені доходи, а владу, що не здатна організувати таке виробництво на державній основі. Приватний інтерес треба заохочувати, якщо по-іншому не виходить.

Моргуна за таке "народництво" в Києві дуже не любили. Але змушені були з ним рахуватися — він же герой цілини, урятував її від пилових бур, авторитет у Союзі був у нього величезний. Він був у КПРС дисидентом. І що, в ході декомунізації забути те, що зробив він для людей? До цього, я думаю, не дійде, бо, мабуть, саме Федір Трохимович своєю публіцистикою й практичною роботою зробив для декомунізації більше, ніж нинішні її ініціатори та провідники.

До речі, одного вечора він покликав мене і вручив щоденний тарсівський випуск закритої інформації "Планета": "Прочитай про нового Папу". А за півгодини відірвався від паперів: "Сидорович, це не просто Папа. Він поховає комунізм". І розповів, як був нещодавно в Польщі, зустрічався з Едвардом Ґереком, і той йому сказав: Кароль Войтила, якщо стане Папою, то покінчить із комунізмом не тільки в Польщі, а й у світі. Розумний і переконаний антикомуніст, а неефективність системи очевидна всім, і на це немає ради ні в СРСР, ні в інших країнах. Моргун заспокоїв: "Ми з тобою розуміємо, що процес нашого занепаду невідворотний, просто треба робити все, щоб падіння не розплющило людей". Толку з нашим комунізмом не буде, та хіба люди винні, що в нас влада дурна?"

Я згадав, як у дев'ятнадцять років був на одному із зібрань у Недогарках, що між Градизьком і Кременчуком. Там один із попередніх перших секретарів Полтавського обкому, пізніше секретар ЦК КПУ Василь Ком'яхов заявив: "Я тільки-но повернувся з пленуму ЦК КПРС, де прийнято проект програми КПРС, яка проголошує: нинішнє покоління радянських людей буде жити за комунізму". І далі: "Я півобласті в тюрму пересаджу, але ми житимемо за комунізму". Молодий, зелений, я все ж збагнув, що Ком'яхов говорить щось не те, і поніс сторінку зі звітом до першого секретаря райкому Дмитра Несторовича Білоконя: "Що робити? Хіба можна таке давати в газеті?" Білоконь гостро глянув мені в очі: "Думаю, що не треба. Але піде, як він сказав. Така вказівка. Тільки скажу тобі, Іване: я не хочу йти в комунізм через тюрму. Та що я, народ не піде".

Моргун задумався, а тоді каже: "Тобі, Сидорович, пощастило на розумного секретаря райкому". Я вже розповідав йому про Дмитра Несторовича, він запам'ятав його коронну фразу: "Якщо в партії будуть одні Ком'яхови, куди вони нас заведуть?"

Мені справді щастило працювати з партійними секретарями, які розуміли, що країна йде не туди.

Були, по суті, партійними дисидентами та працювали не так за партійними програмами й рішеннями, а у згоді зі здоровим глуздом. І що, я повинен їх викреслити із життя? Минулому нема вороття, але й плювати не треба в кожен колодязь — вода не винна, якщо хазяїн недійшлий. Як каже народ, не погань криниці, бо захочеш водиці. У минулому була теж добра водиця.

×