Ми пройшли шлях від жадання справедливості до примирення зі злом

 

Маю передчуття, що в нас буде ще достатньо приводів для сорому за країну. І дуже сподіваюся, що це пробудить нашу рішучість бути гідними громадянами.

П'ять років тому лише кілька блогерів виступили з різкою критикою перших кроків президента Петра Порошенка.

Критикували за Мінські домовленості, що були актом капітуляції на умовах Путіна.

За закон про особливості самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. Оскільки він суперечив Конституції і вів до руй­нації України як унітарної країни.

За відмову вимагати мирного врегулювання на основі Будапештського меморандуму. США та Британія гарантували територіальну цілісність України й мали підтвердити вагу свого слова.

За протиріччя між словами та діями: мілітаристська риторика не в'язалася зі спробами примиритися на путінських умовах. Слова вдячності міжнародному співтовариству за санкції — з практикою торгівлі на крові. Славословлення героїв — із офшорами та Мальдівами.

За те, що організаторів масового вбивства героїв Небесної сотні так і не покарали.

Із Порошенка не спитали ані за афери Гонтаревої, ані за ґешефт з Ахметовим, ані за тарифи, ані за жалюгідний стан армії. Країна ремствувала, але терпіла. Мала підстави для протесту і формально-юридичні — для вимоги імпічменту. Проте громадськість не скористалася своїми правами й не виконала свого обов'язку.

Це перший урок, який ми маємо засвоїти з президентства Петра Порошенка. Байдужість, небажання виконувати свої громадянські обов'язки ведуть до занепаду і політичної системи, і самого суспільства.

Тепер подивімося на заяви Володимира Зеленського та його перші кроки на посту президента.

Треба припинити війну за будь-яку ціну, а Мінським домовленостям немає альтернативи. Зеленський не лише повторює засади Порошенка, а й опирається на людину, яка грала "першу скрипку" у Мінських перемовинах — Леоніда Кучму.

Треба повернути з полону українських моряків на будь-яких умовах. Річ лише в тому, що "будь-які умови" — це умови Путіна. А вони передбачають легітимацію анексії Криму. Президент Зеленський погодився на ці умови. Від мовчання Порошенка щодо статусу Криму він перейшов до практичних кроків у напрямі легітимації російської анексії. Це втрата національних інтересів, загорнута в папір гуманістичної риторики. Цю спробу розмивання суверенітету України зупинив міністр закордонних справ Павло Клімкін.

Проведення телемосту "Треба поговорити!" продюсери каналу "Ньюзван" узгодили з Офісом президента. І цей ватний шабаш не відбувся тільки з причини радикальних протестів громадськості. Однак вони відбулися не там і не з тими гаслами. Першопричина глумління над тисячами загиблих — тренд, який задає Офіс президента.

Толерантність до перетворення Віктора Медведчука на медіамагната не вписується у розуміння захисту національних інтересів України. Колективний Зеленський поставив на перше місце свої корпоративні інтереси: "Опозиційний блок — за життя Владіміра Путіна!" і Віктор Медведчук їм потрібні для контрасту. Аби було тло, на якому "Слуга народу" справляв би враження менш пропутінської партії.

Заява Зеленського про люстрацію всіх чиновників, які з 2014-го обіймали найвищі посади — це знак руйнації законності та підштовхування країни до хаосу. Їх зробили з подачі Андрія Портнова, котрий ще не відповів на всі питання слідства щодо розстрілів на Майдані. Ми вимушені запитати президента: Портнов, тези якого він повторює, — вже член Зе-команди? І якщо він — радник президента з правових питань, то чи означає це, що ми повинні забути про розстріли на Майдані, не вимагати слідства й правосуддя?

Українське суспільство пройшло тривалий, трагічний, але й жалюгідний шлях.

Героїв розстріляли на Майдані. Але кожен із генпрокурорів глумився над їхньою пам'яттю. А тепер нас примушують просто забути про тих, кого ми назвали Небесною сотнею.

Частина прислужників Путіна втекла з України. Але тепер вони повертаються. Жадають помсти. Кому мститимуть? Україні загалом. Передусім їхні зуби вп'ються в тих, хто підтримував Майдан і примусив їх на п'ять років залишити кабінети, в яких вони робили свої брудні справи.

Крим втрачено через зраду. Хтось відповів за злочин перед українським народом? Ніхто. П'ять років Петро Порошенко залишав питання Криму поза міжнародно-політичним порядком денним. Тільки протести кримських татар змусили його призупинити постачання дніпровської води до півострова. А тепер нам кажуть: там наші люди, відкриймо їм постачання води. Давайте допоможемо Путіну здійснювати окупацію Криму.

Втрачено половину Донбасу. Тисячі загиблих. Понад півтора мільйона біженців. Тепер нам кажуть: "Треба поговорити". І від такої пропозиції ми, вочевидь, маємо розчулитися.

Армія воювала п'ять років. А тепер нам кажуть: треба припинити стріляти. Пропонують, за порадою пана Зеленського, стати на коліна перед Путіним.

Нам прищеплюють психологію жертв. Нас навчають слухняності. Нас перетворюють із нації героїв на зграю наймитів, які не знають ані роду, ані племені, ані честі, ані совісті. П'ять років Петро Порошенко руйнував країну, тримаючи суспільство в протиріччях. Володимир Зеленський знімає їх усі. Пропонує нам вдячно та радісно прийняти міщанське мислення і навіть не намагатися бути гордим народом.

Звісно, керувати наймитами, котрі мислять лише критеріями побуту, а не права, закону й інтересів держави, — зручно. Такий народ виховав собі Путін. Але, крім невиліковного жлобства, росіянам притаманна й агресивність до зовнішнього світу. Росія — країна озлоблених рабів. Україну намагаються зробити подібною, позбавленою лише агресивності, схожою на кастрованого вола. Їхній ідеал — лагідна Україна, яка співає милозвучних пісень на власних руїнах.

Ось шлях, який ми пройшли: від героїзму до покори, від мрії до побутової грязі, від жадання справедливості до примирення зі злом.

Ми дали себе роз'єднати. Нас розкидали по різних барикадах і змусили воювати одне з одним.

Частина підтримала Петра Порошенка: покидьок, але — наш. А треба було — відвернутися від людини, яка п'ять років глумилася з України. Частина підтримала Андрія Садового, Анатолія Гриценка, Міхеіла Саакашвілі. А треба було — вимагати об'єднання правоцентристських сил. Я усвідомлюю свою провину. Але частину її повинні усвідомити й інші. Бо ми маємо не робити більше фатальних помилок.

Правоцентристські партії залишилися за межами парламенту. Чого вартий "Голос" — ми ще не знаємо. Але є принципи, заради яких громадянське суспільство мусить працювати далі.

По-перше, Україна — понад усе. Кожне слово, рішення мають зважуватися на відповідність її інтересам. Суверенітет і територіальна цілісність — на першому місці. Інтереси українського народу — це інтереси України. Воєнна, економічна й інформаційна безпека — це питання найпильнішої уваги.

По-друге, право — понад усе. А це означає, що на першому місці кожна буква закону. Всі кроки нової політичної влади повинні розглядатися крізь призму законності. Наше завдання — протистояти будь-яким крокам, спрямованим на перегляд Конституції, спробам діяти всупереч Основному Закону.

По-третє, етика — понад усе. Підлі люди не здатні на добрі справи. Тому всі кроки нової влади, всі призначення, рішення та висловлювання мають оцінюватися з погляду етики. Те ж стосується і нової опозиції, що зароджуватиметься за межами парламенту.

Ми не пройшли випробування ненавистю до ворогів. Замало у нас її було. Сподіваюся, ми пройдемо випробування ганьбою. Ганьби достатньо. Треба лише усвідомити її. А це перший крок до подолання. Ми починаємо з початку. Ми не маємо права на помилки. Ми маємо право лише на ненависть.

×