Згідно з проведеним у грудні минулого року опитуванням Інституту соціальної та політичної психології понад 40% українців вважають Володимира Путіна та Йосипа Сталіна прикладами, на які слід рівнятися. Завідувач лабораторії соціально-психологічних досліджень закладу 47-річний Павло Фролов пояснює це дискредитацією  демократії вітчизняними політиками та можновладцями.

Чому Путін і Сталін популярні серед українців?

— Така популярність є протягом останніх кількох років. Люди почали підтримувати жорстку владу, а це вже — схильність до авторитаризму.

Демократія ж в Україні поки що приносить лише конфлікти між гілками влади, неузгодженості в законодавстві. Люди бачать, що немає справедливості в судах, на кожному кроці порушення закону. Система демократії в країні не налагоджена. Не відчувається стабільності й упевненості. Слово "демократія" в Україні сприймається не так, як у Західній Європі чи у США. Там це однозначно позитивний термін, найвища цінність. А в нас —  досить умовна. Часом це слово набуває мало не сварливого відтінку. Тому й на авторитаризм люди легко погоджуються.

Чи відіграє в цьому свою роль відсутність єдиного центру влади?

— До певної міри. Люди не можуть знайти єдиного центру, якому можна було б довіряти. Бачать лише протистояння у владі, між партіями. Причому кожна зі сторін відчуває за собою підтримку з боку значної частини суспільства, має свого лідера. Українці ж хотіли б зосередитися на комусь одному.

На початку незалежності була певна відокремленість людей від держави. Вони почали відчувати внутрішню самостійність. Приміром, коли запитували, чого чекають від ухвалення держбюджету, відповідали: у держави свій бюджет, у мене — свій. Але згодом посилилися так звані патерналістські настрої: це коли громадяни шукають турботу, підтримку держави.

Тому й понад половина українців, як свідчить ваше опитування, схильні нині підтримати недемократичну владу заради економічних успіхів?

— Так. Пріоритетом нині є особистий добробут та матеріальні цінності. Мовляв, навіщо мені політична свобода, якщо немає ситого життя? В Україні така логіка вимальовується сьогодні чітко. Під час помаранчевої революції була хвиля прагнення саме свободи політичної. Зараз вона спала. Прихильники і "помаранчевих", і "біло-блакитних" тяжіють до авторитаризму. Ясно, останні більше. Крім того, українцям притаманна оцінка політиків за критерієм "свій-чужий".

Звідки коріння такого підходу?

— Цей чіткий розподіл починається ще з народження людини. Тому й уникнути його неможливо. Уже в сім"ї починається ділення людей на "своїх" — близьких, рідних, та "чужих" — усіх решти. Людина засвоює це на підсвідомому рівні, а згодом переносить на політику. Формується полярне ставлення до знакових політичних фігур. Політичний світ стає чорно-білим. Свій — це добре, а чужий несе загрозу, від якої треба захищатися.

Критерій "свій-чужий" сильно впливає й на сприйняття гасел того чи іншого політичного лідера. Якщо про щось говорить "свій" лідер, це — добре. Якщо про те ж саме "чужий" — одразу негативне ставлення. Тобто одне й те ж саме політичне гасло оцінюється українцями по-різному залежно від того, хто говорить.

Прихильники і "помаранчевих", і "біло-блакитних" почали тяжіти до авторитаризму

Це активно використовують політики під час виборчих кампаній. Людей навмисно налаштовують проти так званих "чужих". Це небезпечно. Подібне використання суспільної свідомості загрожує відкритим протистоянням у країні, розколом та громадянською війною.

А як щодо тих, хто не визначився зі своїми політичними симпатіями?

— Кожна політична сила хоче перетягти таких на свій бік. Для цього використовують сильну емоційну аргументацію. А в нас людей із нечіткими політичними поглядами — майже 50 відсотків населення. Мають в голові таку собі кашу. Приміром, їх запитують: чи підтримуєте повернення до Радянського Союзу?. Кажуть: так! І на запитання про підтримку незалежності відповідають так само.

Під час виборчої кампанії це невизначене "болото" розтягують по полюсах. Наводять емоційні аргументи, діє політична реклама. Нав"язується значимість проблеми. Мову люди ніколи не наводять у переліку питань, що їх насправді турбують. Згадують про неї лише, коли політики починають на цьому грати.

Є й інша особливість політичної свідомості українця — так звана екстримізація. Тобто люди не зовсім правильно себе ідентифікують політично. Наприклад, хтось сповідує соціалістичні погляди, а на виборах голосує за комуністів. Бо в них під час виборчої кампанії були яскравіші політичні гасла. Тобто українець схильний зорієнтуватися на радикальніший  політичний сектор від того, який він справді підтримує. Основна причина — слабке усвідомлення власних політичних інтересів.

Чи можливо подолати той поділ на "своїх" та "чужих"?

— Політичні лідери не повинні штучно створювати цю проблему, що є на межі війни. Серед наших політиків є ті, хто намагається достукатися до людського розуму, й ті, хто грає на емоціях. Приклад останнього — Олександр Турчинов. Він використовує чіткий набір гасел: ми — вони. Ми БЮТ — хороші, вони — Партія регіонів — погані. Лідери Блоку Юлії Тимошенко взагалі часто використовують так звану риторику "яструбів", акцентують увагу на існуванні ворогів. Це треба змінювати. Все одно за допомогою цього можна хіба що мобілізувати власний електорат. Переманити когось із протилежного табору неможливо.

×