Ми все-таки вийшли на Майдан. Попри розчарування, відчай і розбрат у власних лавах. Попри умовляння і напучування від прем"єра і коаліціантів. Попри погрози й залякування з боку цушків і кисельових. Бо цим вони якраз показали свою слабість і змусили нас показати свою силу.
На якусь мить навіть здалося, що той, первісний дух Майдану повертається. Таке було знайоме до щему спільне братство десятків тисяч однодумців, що хочуть, як і ти, відстояти свою людську гідність і своє право на протест.
Той же піднесений настрій, щирість почуттів, подих волі. Упевненість у тому, що за нами — правота. І те ж яскраве мерехтіння усіх кольорів веселки у стягах. Ті ж слова і мелодії зі сцени — і ті ж персоналії на ній. Щоправда, лави політиків дещо поріділи, відсіялася полова. І вже ніхто не одягав помаранчевих шарфиків — така собі негласна колективна реакція на роздрай у "команді переможців". Спосіб показати, що ми тоді виходили не за шматок матерії чи його колір, а за якісь дуже важливі принципи нашого життя.
Ніхто не скандував "Ю-щен-ко!" або "Юля!"
Змінилися й гасла. Замість "Разом нас багато..." і "Свободу не спинити" найчастіше лунало "Зраду — геть!". Бо те ми вже довели, тепер на часі це. Якщо два з половиною роки тому нас обурила безсоромна фальсифікація, то тепер — така ж цинічна зрада серед політиків.
Ніхто не скандував "Ю-щен-ко!" або "Юля!", як 2004-го. Певно, за цей час ми таки чогось навчилися. Збагнули, що не треба творити собі кумирів. Бо потім, коли вони відриваються від нас, дуже боляче в них розчаровуватися. Тому й на лідерів опозиції реагували набагато стриманіше. Хоча й показали, що ще довіряємо їм — інакше б на Майдан не вийшли. Та чомусь більше вірилося артистам, які говорили й співали зі сцени. Мабуть тому, що вони ніде не заплямували себе так, як політики. І що озвучували те, що бринить у наших душах: "Ми нікому не віддамо свого майбутнього!".
Провладний мітинг на Європейській площі відрізнявся від Майдану разюче. Та й там і не могло бути такого духу, таких почуттів, такої енергетики. Вражало переважання похмуро-сірих кольорів у одязі мітингувальників за коаліцію. І така ж похмурість і опущеність в обличчях. Звезені по рознарядці петеушники і роботяги спідлоба поглядали на сцену, тяжко думаючи свою думу. А після шостої вечора згорнули свою "блакитну" атрибутику і масово подалися на Майдан.
Міліцейські кордони і загорожі не знадобилися. А самі вартові правопорядку поводилися так само миролюбно і солідарно, як і 2004-го.
Отже, повернення Майдану сталося. Але й відчутною була різниця. Не в кількості мітингувальників чи відсутності легендарного наметового містечка. Не у зміні гасел і вимог. Не в тому, що ніщо в житті не повторюється.
Різниця у тім, що ми тоді повстали. А тепер просто зібралися виконати свій громадянський обов"язок. Сказати владі, що думаємо про неї, і поставити її на місце.
І якщо так робитимемо постійно, то наше життя на краще зміниться набагато швидше, ніж обіцяне Януковичем "уже сьогодні".
3 
35413
Коментарі