Минулого тижня депутати Львівської міської ради ухвалили вивчити питання щодо зняття у місті радянських монументів — "символів імперсько-більшовицького панування". Насамперед це стосується зірок на Монументі Слави по вулиці Стрийській.
Рішення ухвалили майже одностайно. Ініціатором постанови стало ультраправе Всеукраїнське об"єднання "Свобода" (колишня Соціал-націоналістична партія), яке очолює Олег Тягнибок. Для вивчення питання створять спеціальну комісію. Щоправда, за словами керівника служби гуманітарної політики та з питань збереження національно-культурного надбання Секретаріату президента Олександра Биструшкіна, це питання винесуть на місцевий референдум. Отож останнє слово буде за жителями області.
Власне, нічого особливо неочікуваного в цьому рішенні немає. Загальновідомо, що саме Галичина завжди була найбільш антирадянсько налаштованим регіоном України. Більше того — перша хвиля знесення пам"яток радянської епохи пройшла там одразу після розпаду СРСР. Наприклад, 1992-го у Львові розібрали пам"ятник радянському розвідникові Миколі Кузнєцову, перейменували вулицю, названу на його честь, а також ліквідували музей.
Суспільство змушене буде відповісти на питання, порушені Львівською міськрадою
Нинішнє рішення Львівської міськради пов"язане з тенденцією, яка спостерігалася останніми тижнями щодо пам"ятників радянського періоду в деяких країнах колишніх СРСР та соцтабору. У столиці Естонії Таллінні перенесли пам"ятник воїнові-визволителю, в Польщі Катинський комітет заявив про необхідність знесення символів комуністично-радянської епохи як таких, що "...не відповідають історичній традиції польського народу". Отож хвиля "пам"ятникової війни" докотилася і до нас.
Звісно, не обходиться без політики. Використання спірних історичних подій та протиріч між різними регіонами було й залишається найефективнішим, хоч і брудним, засобом політичної реклами в нашій країні. Більше того — незабаром позачергові вибори.
Водночас Львівська міськрада порушила проблему, яку доведеться вирішувати всім регіонам — від Ужгорода до Луганська. Це — вироблення єдиного погляду на історичне минуле нашої країни. Причому погляду власне українського, а не польського, російського, радянського, загальнолюдського тощо. Бо без минулого не може бути й майбутнього. Не буде його доти, доки значна частина населення України серйозно вважатиме, що, наприклад, Голодомору 1932–1933 років не було. І кожні наступні вибори знову розділятимуть країну навпіл, породжуючи чергову кризу. Тому рішення Львівської облради можна розглядати і як спробу вироблення розуміння історії українського народу.
Звичайно, слушною є думка про те, що пам"ятники мають стояти. Вони є історією, яку треба поважати, якою б вона не була. Але чи є природним, коли майже в кожному обласному центрі (про райцентри чи села годі говорити) на центральній вулиці чи площі імені Леніна стоїть пам"ятник вождеві пролетаріату, Дзержинському, Марксові тощо? Людям, які відіграли досить неоднозначну роль в історії нашої країни, і — ба більше — взагалі ніколи не були на території України.
Тож українське суспільство неодмінно змушене буде відповісти на питання, порушені Львівською міськрадою. Як саме, зараз ніхто не скаже. Може, варто скористатися історичним досвідом, який доводить, що найкращою розрадою в таких ситуаціях є час — він все лікує. Втім, чи є цей час в України?
8 
35413
Коментарі