Кремль продовжує вперто стверджувати: між нашими країнами не відбувається нічого такого, що може позначитися на багатовіковій дружбі. Крим, мовляв, ніхто не відбирав. Він просто "повернувся додому". Єднання з "історичною батьківщиною" прагне і російськомовний Донбас. Та оскільки "київська хунта" виявляє нерозуміння, шахтарі з трактористами повстали, і Росія змушена допомагати братам за "березовою кров'ю" зброєю і людьми. Та коли все вляжеться, росіяни з українцями знову житимуть, як жили досі: збиратимуться за спільним столом і відзначатимуть спільні свята.

З погляду здорового глузду — суцільна шизофренія. Проте вона на українців і не розрахована. Подібні заяви адресовані засліпленим тотальною кремлівською брехнею московітам.

Правдою ж є те, що затіяна Путіним війна розвела наші народи на весь видимий до горизонту час. Це добре розуміють в Україні. Не бачить миру у найближчому майбутньому й нинішній режим Москви. Якби бодай припускав добросусідські стосунки після завершення кривавого протистояння, не підкладав би сьогодні міни під спільне майбутнє, не перетворював би, приміром, нашу болісну поразку на свято для свого народу. Путін же чинить саме так. Він оголошує Днем сил спеціальних операцій Росії не дату їх утворення, як підказує логіка, а день збройного захоплення влади в українському Криму. А щоб дошкульніше було українцям, у річницю анексії півострова влаштовує бучне свято "на всю Рассєю".

У нас і раніше було небагато щирих спільних свят.

Історію маємо певною мірою спільну, проте стоїмо по різні боки пам'ятних дат. Нині таких дат стає більше. Для одних — позначених яскравим салютом, для інших — траурною стрічкою.

Власне, одне свято й лишилося, що досі ріднить обидві країни: 9 Травня. Проте правильніше буде сказати: ріднило. До грудня 2010 року. До паскудної великодержавної заяви кремлівського верховоди про те, що Росія перемогла б у війні з Гітлером і без участі України.

Найцинічніше, що це було сказано на адресу країни, яка відправила до лав захисників спільної тоді ­вітчизни понад 7 млн чоловіків та понад 100 тис. жінок, з яких майже 3 млн полягли у боях.

Це було сказано на адресу країни, мужність 2,5 млн громадян якої було відзначено державними орденами й медалями, 2069 синів і дочок якої стали Героями Радянського Союзу, а 32 — майже кожен третій від загальної кількості — удостоїлися цього звання двічі.

Абсурдну й нічим не підкріплену заяву було сказано на адресу країни, яка після звільнення своєї території на 60% сформувала війська Першого, Другого, Третього і Четвертого українських фронтів, роль яких у здобутті перемоги загальновідома.

Зрештою, закид російського лідера пролунав на адресу країни, яка поклала на вівтар Перемоги найбільше людських життів у Європі.

Хіба можна було придумати більшу і страшнішу образу для наших ще живих ветеранів війни? Хіба може бути більшим знущанням над пам'яттю живих і полеглих у боях українців?

Тодішня українська влада не захотіла помітити нахабної великодержавної заяви, чим також образила своїх ветеранів. Час виправляти ситуацію.

Нині Кремль намагається заманити на 9 Травня під свої червоні стіни держави і народи для святкування ювілею перемоги над фашизмом, аби знову постати в центрі світової уваги як її головний творець. Тішить, що Україна відмовилася брати участь у путінському заході. Проте ще важливіше зробити і наступний крок — перейти, починаючи з 2015 року, до святкування Дня Перемоги 8 травня. Тобто — разом з Європою, США, Канадою, Австралією та іншими майже 40 країнами Антигітлерівської коаліції. Це буде ще одним кроком додому — до родини європейських народів.

Загальновідомо ж: осібне від усіх свято придумав Сталін. Певна логіка у цьому була. Тоді СРСР в усьому протиставляв себе світові. Та й особливу роль у війні треба було підкреслити. Нині підігравати Росії, яка до того ж сповідує загарбницькі принципи співіснування з сусідами, немає жодного сенсу. Та ще — у ролі, на її великодержавний погляд, необов'язкової для існування країни. Такого собі історичного "нєдоразумєнія", навіть очевидні заслуги якого цинічно ігноруються.

Була у московітів у 1941–1945 роках окрема від українців війна — хай так і далі вважають. Хай і далі пишуть окрему історію. А ми вважатимемо, що оті понад 7 млн чоловіків і понад 100 тис. жінок воювали у складі Антигітлерівської коаліції. І майже 3 млн українців полягли на фронтах за право жити у вільній від коричневої чуми Європі. І що славні українські полководці — 10 командувачів фронтами і родами військ і 24 командувачі арміями, серед яких маршали Малиновський Р. Я., Єременко А. І., Тимошенко С. К., Федоренко Я. М., генерали армії Черняховський І. Д. і Кирпонос М. П., адмірал Головко А. Г., маршали Москаленко К. С., Рибалко П. С., Кулик Г. І., Судець В. О., Руденко С. Г., Гречко А. А. та інші — вели свої війська на Берлін в ім'я спільної з цивілізованим світом перемоги у Другій світовій війні.

Годі нам відзначати свята за сталінським календарем. Та ще й вкупі з країною-агресором, що розпалила на нашій землі найбільшу на континенті з часів падіння гітлеризму війну.

Днем Перемоги над німецьким фашизмом для всієї планети є 8 травня. 8 травня має відзначати День Перемоги й Україна.

×