"Ти хочеш сказати, що у вас зараз ще хтось думає про євроінтеграцію?" — іронічно питає знайомий дипломат.

Риторично питає. Знає, паразит, що мені нічого відповісти — рот порожній для таких слів.

Ми п"ємо легке біле вино на святі його маленької, приємної країни. 18 років тому він, цей мій знайомий, був громадянином СРСР, а останні три роки є громадянином об"єднаної Європи. Схоже, він цим пишається, або принаймні задоволений. Добре отримувати задоволення від своєї Батьківщини.

Я не хочу сказати, що в нас хтось думає — я хочу, щоб хтось думав.

Утім, маю підозру, що сьогодні, скажімо, Віктор Андрійович навіть про бджіл не думає — не те що про євроінтеграцію. Часу катма навіть на найпріоритетніше.  Батрахоміомахія — тобто складний політично-воєнний стан — пожирає всю творчу енергію і стратегічну "думалку".

Тож сьогодні моя роль, як і всіх українців, незалежно від наших учорашніх політичних уподобань, — знічев"я спостерігати, чия візьме: жаби "удєлають" мишей, чи миші "заквасять" жаб? Бути уважним спостерігачем — нецікаво і навряд чи корисно, адже очевидно, що взаємопоборювання гризунів і плазунів не супроводжується розробками стратегічних планів розвитку "нашого болота". А така висока матерія, як "долі Отечества", стає інтелігентським анахронізмом, зачохленим прапором, відставленим у дальній куток.

Логічно було б припустити, що впродовж батрахоміомахії мусять діяти попередньо ухвалені укази, нормативи, закони та задекларовані концепції. Інакше кажучи: незадіяні на внутрішньополітичних фронтах чиновники, до прикладу, з МЗС та Мінекономіки, повинні потроху якось підпихати країну до стратегічних цілей — Світової організації торгівлі та Європейського Союзу. Хоча б за інерцією або для відробляння зарплатні, виплаченої з бідного держбюджету згідно зі штатним розкладом. Не виключаю, що хтось усе-таки пробує це робити. Просто непомітно.

Жаби "удєлають" мишей, чи миші "заквасять" жаб?

— А чому непомітно? — хочеться спитати у профільних, ще свіжих міністрів, тобто у панів Яценюка та Кінаха. Ну мусять же у них, дещо дистанційованих від епіцентру баталії, амбітних, новопризначених, а значить, метких мозком і багатих творчими ідеями, бути важливі посадові завдання! А відповідно і звіт про просування ввірених їм ключових відомств до виконання цих завдань. Проте ні Арсеній Яценюк, який так жадав припасувати до свого "еґо", мов дорогі запонки, величну посаду міністра закордонних справ, ні Анатолій Кінах, який погодився грати крапленою картою, нічого не розповідають рідному народові про продукти своєї виробничої життєдіяльності. Керівники провідних у державі міністерств — економіки та закордонних справ — фактично не з"являються у випусках новин, тобто перестали продукувати новини. На стратегічних державних фронтах тихо і безвітряно, штиль у моргу.

Спека, Конституційний суд, Ющенко знову п"ять годин бесідував з Януковичем, і знов безрезультатно, — от і всі новини великої європейської країни. Плюс нові трагедії на шахтах і актуалізовані спекою вибухи в Новобогданівці. Три роки поспіль, коли природа несамовито піднімає градус, громадяни України гинуть не від серцевих нападів, а від снарядів, які чомусь — але чому, чорт забирай?! — не вдається утилізувати ось уже майже два десятиліття.

Якби не Вєра в блискучих колготках на пісенному конкурсі та не перемога у тендері на Євро-2012, то наша" європейська нація" за два місяці зовсім би не почула слово "Європа" у випусках новин.

Звісно, два згаданих прізвища міністрів не слід сприймати як "стрілочників". Вони лише ілюстрація процесу, чи — радше — антипроцесу. Насправді в силу багатьох причин, насамперед внутрішніх, українських, а також інституційної і — назвемо її так — філософської кризи ЄС, Європа перестала бути важливою для України. Перестала бути жаданою навіть для тих, хто насправді прагнув. Зрештою, перестала бути цивілізаційним орієнтиром.

Можливо, на певний час. Найгірше — цей стратегічний курс на євроінтеграцію, повторений, як мантри, Віктором Ющенком і підтверджений "крізь зуби" навіть Віктором Януковичем, давно уже перестав бути предметом дискусій і спроб. Перетворився, як у часи пізнього Кучми, на декларацію. Простіше кажучи, на нудне гасло, яке з міркувань зручності спілкування із західними партнерами треба зберігати і регулярно повторювати безбарвним голосом під час закордонних візитів.

Сьогодні ми можемо говорити про внутрішню кризу, яка не дає рухатися, про "об"єктивні труднощі". Про вплив "третьої сторони", тобто Росії. Про "шкідників" серед нас, сиріч про Азарова, Рудьковського та масу латентних і явних москвоцентристів, які набрали сили. І це правда. Як правда й те, що навіть за сприятливого для розвитку "постпомаранчевого" 2005 року і половини наступного, 2006-го, коли "шкідники" спантеличено відсиджувалися в норах, українська влада — демократична, бадьора і "модна" — вкрай недостатньо зробила для євроінтеграції держави. Ішла туди, та не так.

Прикро, що не дісталися навіть пункту "СОТ" — непідписана двостороння угода з Киргизією тепер, враховуючи пожвавлення контактів Бішкека з Москвою, висітиме кайданами. А оголошені наміри стати членом Світової організації торгівлі, відтак, плавно перемістяться з 2008 року в якесь більш віддалене майбутнє.

Словом, наше світле майбутнє все віддаляється. І, схоже, тьмянішає. Уперше за п"ять років навіть День Європи у Києві не відбувся в травні. Через політичну нестабільність перенесли на 2 червня. Дуже символічно.

×