Слово "сепаратизм", в Україні загалом і на Сході зокрема, до останнього часу важко було назвати загальновживаним. Зрозуміло, що учасники з'їзду в Сіверськодонецьку його вивчили, але відтоді минуло майже 10 років. Сепаратизм згадували, як 30-річний чоловік службу в армії: з ностальгією, але без деталей. А так навіть журналісти його не вживали, бо писати нема про що. І тут — прорвало.

— Великі проросійські мітинги почали захоплювати облдержадміністрацію, прокуратуру, СБУ та ІСД (Індустріальний союз Донбасу, що належить губернатору та бізнесмену Сергієві Таруті. — "ГПУ"). Це було, м'яко кажучи, несподівано. Публічна активність ніколи не була притаманна жителям Донецька й області. І навіть відомі шахтарські бунти в 1990-х відбувалися за участі профспілкових лідерів, яких таємно заохочували вугільні генерали. А так — не хотів народ стояти на площі. Ні за свободу Бориса Колеснікова, ні за російську мову, ні за інші гасла, над якими ламали голову найкращі піарники Партії регіонів.

Процеси формування громадської активності без різкого подразника відбуваються плавно. Щоб тихе місто вибухнуло масовою акцією протесту з радикальними рухами, потрібний поштовх. Приклад — Врадіївка. Знахабнілі бандити у формі довго стискали пружину терпіння людей, і в якийсь момент вона "вистрелила". У Донецьку такого приводу не було. Глобального, принаймні. А тих, хто тиснув щодня, не варто було шукати в київських кабінетах. Проте результат — раптовий і агресивний протест проти Києва, проти української державності та на боці ймовірного противника. Який не раз оголошував Україні торговельні війни і висмоктував усі соки найвищою ціною на газ. Логіки в цьому немає. А що є?

Немає жодної раптової причини для пробудження Донбасу, а як би й була, кричали б не "Росія", а "влада має відповісти". Вимагаючи голів не далеких київських вождів, а тих, хто дістав народ тут. Чиновників-корупціонерів, їхніх дітей-мажорів, суддів і прокурорів. Усіх, хто для людей у будь-якому регіоні України та Росії є уособленням несправедливої влади. А про Новоросію, крім тих, хто цікавиться історією, ніхто й не чув. Та на виході у нас — зовсім інша картинка. Чому? Бо немає Новоросії, немає пробудження Донбасу, немає спалаху сепаратизму. Є великий обман усіх усіма.

Добре, що в нас є наука. Можна провести опитування і з соціологією в руках викрити брехню оповідачів, мовляв — жителі Донецька хочуть приєднатися до Росії. Це правда. Хочуть. Але меншість. Більшість — іншої думки. І Януковича повернути теж не хочуть.

Отже, перший обман — брехня учасників акцій. Їм потрібні гроші, їм цікаво говорити про політичні перспективи, врешті-решт, їм тепер потрібно домовитися і про амністію. Нормальна мотивація, аби брехати переконливо та постійно. Вони обманюють спонсорів у Кремлі й Барвисі (район для багатіїв під Москвою. — "ГПУ"), обманюють глядачів серед земляків, глядачів у Росії та навіть одне одного. Хтось вірить, хтось платить, щоб вірили інші.

Другий обман — бреше місцева влада. Не конкретний мер чи чиновник, тут усе масштабніше. Депутати місцевих рад, мери і секретарі, начальники міліції з темним минулим та розкішною нерухомістю, директори державних підприємств зі своїми наближеними брешуть Києву про масштаби загрози сепаратизму. Про повсталий народ. І брешуть, що вони непричетні. Паралельно спонукаючи операторів повернути російські телеканали. А ДАІ не підпускає до будівлі Донецької облдержадміністрації жодних машин, крім вантажівок із шинами та мішками для барикад. Міліція і тітушки легко й жорстоко розбиралися з мирними учасниками євромайдану, а тут — безсилля. Цілковите. І СБУ не може зловити кураторів та касирів.

Ми пам'ятаємо статистику підтримки і розуміємо: брешуть. Бо дуже бояться слідства у минулих справах, люстрації та втрати контролю над регіоном і його бюджетом. Мотивація теж серйозна. Вони не хочуть до Росії, в жодному разі. Вони хочуть використовувати страх перед Путіним, щоб добитися від Києва гарантій недоторканності бізнесу й індульгенції щодо минулих справ. І перетворення Донецька на феодальне князівство на невизначений термін.

Київ теж бреше. Бреше водночас місцевій еліті, мовляв, "ми вам віримо, ми всі розуміємо, міліція у вас хороша, але ситуація складна". Не вірить. І розмірковує, що вигідніше — зламати феодальний порядок речей чи домовитися з господарями Донбасу про розподіл доходів? А що — політика річ брудна, в Києві ідеалістів не більше, ніж у Донецьку.

Найсмішніше, що коло замикається. Путін із Кремля теж бреше всім учасникам процесу. Бреше проросійським активістам, що не кине їх у біді й от-от введе війська. Бреше місцевій еліті, що його головна мета — добитися для них гарантій та федералізації. І він залишить їх тут правити на віки вічні. Бреше Києву, що після поступок припинить тягнути руки до пульта керування Україною. Він і собі бреше, що все обов'язково буде так. Інакше — дуже скоро вся ця піраміда завалиться. Але це вже його особиста проблема. У донеччан інше завдання — розірвати це порочне коло брехні.

×