понеділок, 07 травня 2007 15:33

Добкін хоче забрати талліннського Леніна до Харкова

Історія малоросійського зрадництва та підлабузництва налічує багато томів. Тож навряд чи недавнє звернення харківської мерії на чолі з паном Добкіним до естонської влади з проханням передати їм совєтський пам"ятник із центру Таллінна для встановлення його десь у центрі власної вотчини стане яскравою сторінкою в цій епопеї. Панове блефують: вони чудово знають, що ніхто їм нічого не передасть. А самі вони, звісно, власним коштом туди не поїдуть і нічого за власні долари до Харкова не повезуть. Нема дурних.

Тим більше, що ці добродії прекрасно обізнані з розцінками на земельні ділянки в центрі власного міста. І саме тому вони ще довго займатимуться "безкоштовним" виділенням цих ділянок шляхом голосування в сесійній залі, а не розпродажем їх на відкритих аукціонах, як це прийнято в цілому світі. Можна собі уявити, яка велетенська малоросійська жаба задушила б кожного з них, коли б естонці й справді привезли до Харкова всі свої більшовицькі пам"ятники й сказали: "Кушайте, браття-хохли. Віддавайте обіцяні сотки в центральних районах Харкова під нашу, точніше — вашу совєтсько-тоталітарну спадщину. А всі ваші родичі, друзі та бізнес-партнери, що вишикувались у чергу за обіцяною земелькою, хай зачекають".

Комуністичні вампіри понищили в Україні куди більше людей, ніж усі інші загарбники разом узяті

Ідеологія, ідеали, символи та інший подібний "мотлох" ніколи по-справжньому не цікавили ту совкову "еліту", котра вже шістнадцять років править не лише Харковом, а й цілою Україною. Пана Добкіна не надто непокоїло недавнє знесення подібних пам"ятників у підмосковних Хімках чи у Ставрополі. Тим більше не пропонував він забрати до Харкова пам"ятник Шевченкові, усунений нещодавно з центру Ужгорода. Бо жодного політичного капіталу ці жести й протести йому не обіцяли. Натомість звернення до естонського уряду — це чистої води піар-хід. Його головна мета, зрозуміло, не домовитися з естонцями, і навіть не заробити зайве очко в Кремлі, лизнувши пантофлю тамтешньому господареві (хоча прогнутися перед хазяїном для кожного малороса — святе діло). Провокаційне звернення розраховане насамперед на власного виборця. А точніше — на ту його частину, котра й досі вважає, що жодного договору про вічну дружбу та співробітництво між Сталіним і Гітлером не було, що Естонія, Латвія, Литва, Західна Україна, Молдова "добровільно" приєдналися до Совєтського Союзу (от тільки з "добровільним" приєднанням Фінляндії не склалося). І що народи Східної Європи повинні бачити в Совєтській Армії виключно шляхетних воїнів-визволителів і нічого не пам"ятати ані про тисячі вбивць, мародерів та ґвалтівників у красноармійських мундирах, ані про енкаведистів, смершівців і політруків.

Саме в такому дусі зомбує глядачів — і наших, і російських — московське телебачення. І, що найгірше, в такому дусі висловлюється путінське керівництво.

Воно відмовляється визнати давно унаочнені історичні факти і вибачитися перед східноєвропейцями за окупацію та встановлення там комуністичних тоталітарних режимів, за політичний терор, чистки і депортації. Питання про визволення Східної Європи совєтською армією від нацистської окупації набуває таким чином політичної двозначності, оскільки неминуче пов"язується з питанням про окупацію російсько-комуністичну. Не відмежувавшись від сталінізму та його злочинів і не засудивши передвоєнної та повоєнної політики Совєтського Союзу у Східній Європі, Росія лишатиметься заручницею цинічних діянь своїх попередників, об"єктом упередженого, настороженого, неприхильного ставлення до себе з боку східноєвропейців — попри, безперечно, важливу роль у перемозі над нацизмом.

Єльцин намагався порозумітися і з поляками, і з прибалтами. На відміну від нього, адміністрація Путіна фактично сама провокує сусідів на вирівнювання історичних рахунків. Хоч, на диво, тій же адміністрації вистачило глузду вибачитися торік перед угорцями за інтервенцію 1956 року — і тим самим істотно зменшити визвольно-окупаційну двозначність своїх пам"ятників.

В Україні вони часто теж не позбавлені цієї двозначності. І тому, замість пхатися до естонських внутрішніх справ зі своїми п"ятьма копійками, нам не завадило б розібратися спершу із власною тоталітарною спадщиною, з окупаційними пам"ятниками та символами. Я був би зовсім не проти, коли б харківська мерія вирішила забрати совєтські пам"ятники спершу не з Таллінна, а з Києва. Почавши, скажімо, від монструального Леніна в метро Театральна і не менш кічуватого при Бессарабці, а тоді підгребти й усіх інших комуністичних вампірів, котрі понищили в Україні куди більше людей, ніж усі інші загарбники — від Чінгісхана до Гітлера — разом узяті.

Утім, навряд чи на малоросійських депутатів можуть подіяти які-небудь цифри — окрім тих, звісно, що на грошових знаках. Саме тому ми й живемо в країні, котра дедалі більше відрізняється від Естонії — і за рівнем життя, і за рівнем корупції, і за міцністю хребта та здатністю не прогинатися ні перед ким.

Зараз ви читаєте новину «Добкін хоче забрати талліннського Леніна до Харкова». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі