На початку цього тижня президент Віктор Ющенко і прем"єр Юлія Тимошенко написали листи генсекові НАТО Яапу де Хооп Схефферу, канцлеру Німеччини Ангелі Меркель та главі Франції Ніколя Саркозі. Керівники України сподіваються, що на Бухарестському саміті Альянсу нам дозволять приєднатися до Плану дій з набуття членства в НАТО. Саміт пройде 2–4 квітня.

Наступного дня опозиціонери у Верховній Раді нашвидкуруч створили депутатську групу "АнтиНАТО". Ненависники Альянсу загрожують масштабними акціями протесту. Тим часом переважна більшість пересічних українців навряд чи розуміють, навколо чого вирують пристрасті й що це за такий звір — План дій з набуття членства в НАТО.

Усупереч заявам деяких політиків, це аж ніяк не вступ до Північноатлантичного блоку. Йдеться про своєрідне домашнє завдання для країни, що претендує на членство в ньому. Це перелік заходів, які має виконати Україна для відповідності високим стандартам держав — членів НАТО. Насамперед політичним, економічним і правовим. Цьому в Плані дій приділено значно більше уваги, ніж реформуванню Збройних сил. Лише після того, як усі пункти ПДЧ будуть успішно виконані, країна-кандидат може подати заявку на вступ до Альянсу.

Отож саме виконання Плану дій для нашої держави чи не важливіше, ніж членство в НАТО. Адже приєднавшись до ПДЧ, Україна зобов"язується провести системні реформи, яких потребуємо насамперед ми, а не Брюссель чи Вашингтон. Це нам, а не їм необхідні якісні зрушення в економіці, незалежні суди, боротьба з корупцією, розвинені демократичні інститути.

Залишається лише перефразувати Вєрку Сердючку

За умови відсутності в нашої політичної еліти внутрішньої волі до реформ План дій міг би стати зовнішнім імпульсом для стратегічних перетворень в Україні. Ось тільки на квітневому саміті в Бухаресті нам, швидше за все, не запропонують до нього приєднатися.

НАТО — організація вельми демократична. У ній ведуться жваві дискусії. А для позитивного вирішення будь-якого питання, зокрема й "українського", необхідна згода всіх 26 країн-членів. Якщо хоча б одна держава виступить проти, питання автоматично знімається з порядку денного.

Нині в НАТО сформувалося потужне угруповання, що не хоче приєднання нашої країни до ПДЧ: Франція, Німеччина, Іспанія, Нідерланди, Бельгія й Люксембург. Щоправда, Україну активно підтримують США. Президент Джордж Буш напередодні Бухарестського саміту планує здійснити демонстративний візит до Києва. Проте Сполученим Штатам навряд чи вдасться переконати скептичних європейців. Якщо порівняти НАТО з потужною корпорацією, то США — впливовий член ради директорів, який має найбільше грошей та акцій. До його авторитетної думки, звісно, прислухаються, але нав"язати свою волю решті він не в змозі.

Тих членів, які не бажають бачити Україну в Альянсі, можна зрозуміти. Одні не хочуть ускладнювати стосунки з Росією. Інші сприймають нашу країну як протеже Вашингтона й побоюються посилення американських позицій у НАТО. Але більш за все скептиків хвилює внутрішньополітична ситуація в Україні. Як натякнув Яап де Хооп Схеффер, вона "могла б бути кращою".

Члени Альянсу мали можливість помилуватися антинатівським балаганом в українському парламенті. Вони бачать, що наш політикум не здатний мати узгоджену позицію навіть з такого стратегічного питання, як рух до НАТО, що північноатлантична інтеграція стала розмінною монетою в партійних розбірках. Усе це підриває віру в Україну як надійного партнера, здатного проводити потрібні для вступу до Альянсу політичні й економічні реформи.

Водночас українці повинні зрозуміти, що НАТО не зловісна трясовина, яка цілеспрямовано засмоктує пострадянські держави. І не добродійна організація, що опікає молоді незміцнілі демократії. Це елітарний військово-політичний клуб розвинених демократичних країн. Щоб стати його членом, лише бажання замало — потрібно докласти серйозних зусиль. Та якщо Україна в особі правлячої еліти до цього не готова, нам залишається лише перефразувати Вєрку Сердючку і констатувати: "НАТО, гуд бай!".

×