Коли опиняєшся наодинці з віками, як, наприклад, на афінському Акрополі чи на руїнах древніх міст Туреччини, тебе охоплює дивне почуття: ось тут же ходили й жили такі ж люди, як ти. У них були свої клопоти, думи й жалі — і все пішло разом із ними в землю. А творіння їх розуму й рук — ось понад нами. Вони живуть у цих стінах, у сяйві древніх храмів.
Згадувалося при цьому розкопане прикордонне місто Воїнь, яке випало бачити в юні мої літа, коли весь наш Градизький район на Полтавщині готували під води Кременчуцького моря. Тоді я вперше відчув дитячим іще серцем, яка наруга чиниться над рідним моїм краєм і його історією: те, що ми могли б навіч бачити, як жили наші предки, навіки зникне з наших очей і пам'яті. Звісно, черепки і знаряддя праці поїхали тоді в київські музеї, але образ міста-воїна з гордою назвою Воїнь уже не побачимо ніколи. Не вміємо берегти минувщину, то яке буде сьогодення і якою сотворимо будучину?
Ні, я не морочитиму всім голову жалями за втраченим, хоч вони мають нас навідувати, аби ми залишалися людьми. Так, відбудовано Михайлівський Золотоверхий, але то не той, який возвели наші предки і який зруйнували за наказом Постишева в люті часи сталінщини. Слава Богу, що відродили пам'ять про нього. Багато що зі знищеного вже й відбудувати не можна, бо ті пам'ятні місця забудовано, та й не на все держава знайде кошти. У живого життя свої проблеми, нічого не вдієш. Мова про інше: а що ми залишимо після себе нащадкам?
Я навіть не про архітектурні чи мистецькі шедеври веду мову. Не про якісь монастирі наших днів або церкви, в яких нині паламарює хто хоче. Я про елементарне — які міста й села дістануться нащадкам?
Літні венеційські затоплення Києва і Львова змушують сумніватися в тому, що наші далекі праправнуки ходитимуть тими самими вулицями, що й ми. Що ми збережемо для них? Те, що називають середовищем мешкання. Чи не казатимуть про нас із глузами: робив дядя, на себе глядя, та й накривуляв, як баран у кошарі?
Ви ж без мене бачите, що твориться із забудовою в Києві. Ставлять хмарочосики, де заманеться, один побіля другого-третього-четвертого, вирубуючи зелені оазики, забетоновуючи зливні канали. І вже можемо вікно у вікно заглядати, що там люди в себе у спальнях роблять. І це що, образ наших днів, нашого безчасся? А що далі буде, якщо комерційщина правитиме містобудівництвом? Тут не про шедеври варто вести дискусії — про елементарні норми дотримання тих принципів постачання води і тепла, водовідведення, прибирання сміття і снігу. Тобто про те, що є елементарними зручностями проживання людини в місті. Про насущне.
Поки що — пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл. Забудовники зі своїми бюджетами і нетерпимістю до норм фактично взяли в полон міські влади, калачами чи пряниками, і руйнують інфраструктуру до катастроф, яких наші мегаполіси досі не знали.
Що тут хвилює, так це нерозуміння владою причин такої ситуації. Слухав я виправдовування Кличка і зрозумів одне: в потопах винен дощ, а він, міський голова, ним не керує. А хто винен, що забудовують без дотримання норм усі так звані вільні території, де вода просто входила в землю природним чином, хто винен у бетонуванні зливних шляхів? Яким побитом добувалися дозволи на ці забудови? Тут, як мовиться, шкода на Павла: зробив із губи копила. А біда ж на віки, до неї доріг багато, а від неї і стежки немає. Це сьогодні, а завтра? З дощами не домовишся, клімат змінюється швидко, Україну взагалі чекає троща опустелення. Тут з дощами лихо, а що буде, як місто заноситиме піском, про це хтось сьогодні думає, штампуючи дозволи на будівництво будь-де і будь-кому?
Майбутнє не призначиш, його не вгадаєш, але дбати про нього треба і сьогодні. І робити це мусять усі, але передовсім — влада.
Не списувати все на дощі та стихію, а — обізвався грибом, то лізь у борщ. У мене викликають повагу такі люди, як Іван Плачков, який зміг виокремити у ситуації з потопом у Києві та Львові магістральні підходи до того, щоб наші мегаполіси не стали пам'ятками комерційного безладдя. А тут не тільки проблеми каналізацій, забудови, а й усієї інфраструктури з дорогами включно. Фундуклей у свій час цих проблем не міг передбачити, а Кличко зіткнувся з ними віч-на-віч, і йому не виправдовуватися б, а дослухатися до таких мудрих людей, як Іван Плачков, Олексій Кучеренко, Віктор Глеба, які в цих справах тямлять більше.
З мегаполісами ніби вловлено аріаднину нитку біди. А ось із селами вона зловлена давно, та вони гинуть. Я не кажу про зникнення таких знаменитих поселень, як Пелехівщина — батьківщина музичних геніїв братів Майбород. Зникають і великі села, навіть. Чому? У людей немає роботи після закриття колгоспів, молодь їде в місто, закривають школи, лікарні, поштові відділення, і марксівський ідіотизм сільського життя стає фактом. Як сучасній людині жити в умовах децивілізації? І якщо за радянської влади, коли почався цей процес деперспективізації малих сіл, ще били на сполах і якось хоч щось рятували, сьогодні це владу не цікавить. Вона навіть рада, що села зникають і не треба думати, що з ними робити. Бариги добувають зиск із землі, а як живуть на ній люди — їм до того місця, де дві півкулі сходяться.
І це вже ідіотизм не сільського, а загальноукраїнського життя. Не думаєш, як жити людям у місті чи в селі — тоді для чого ти йдеш у владу? Заживати втіхи від того, що підгорнув під себе тих, хто в ній творець і трудар, чи дбати про їхній добробут і умови життя? Чи наш дяк що не співа, то все на восьмий голос, а всі мусять його слухати? А проблеми ж набираються, накопичуються — і хто розрубає ці гордієві вузли? Не вулиця ж, а хто про них думає в державних кабінетах? Я таких не знаю, може ви підкажете.
3 
35413
Коментарі