"Біля пам"ятників Леніну потрібні таблички з нагадуванням про Соловки"

 

Історик Ярослав Грицак, 47 років, вважає, що радянська спадщина затримує рух України вперед.

Чи нагальною є зараз дискусія про символи радянської доби — пам"ятники комуністичним діячам, назви вулиць та міст?

— Потрібною є кожна дискусія про комуністичне минуле України. Бо у світі немає такої розколотої щодо власної історії нації, як українська. І немає іншого способу через те перейти, як дискутувати. Звичайно, бувають випадки, коли дискусію краще заборонити взагалі. Приміром, як це зробили в Іспанії. Після смерті Франко головні іспанські партії заключили так званий пакт про амнезію: ради просування країни вперед не зачіпати болючі питання історії — скажімо, громадянської війни 1936–39 років.

Але в Україні такий пакт неможливий. Наші партії рідко коли можуть домовитися щодо стратегічних питань. А якщо таки вряди-годи їм це вдається, то завжди найдеться хтось, хто цю згоду зламає. Тому нам залишається переосмислювати й передискутовувати наше минуле.

І ця дискусія могла би суттєво змінити ставлення українців до радянських часів?

— Так — за умови, що вона не зводитиметься до політичних перекручень. Історична пам"ять не є чимось таким, що як хмара висить у повітрі або росте собі, як дерево. Вона сама по собі не виникає, а формується освітою, пресою, спілкуванням. Наша особиста пам"ять не сягає далі трьох-чотирьох поколінь. Ми пам"ятаємо своїх дідусів і бабусь, але спитайте когось — що він знає про свого прапрадіда? Пам"ятаємо про Богдана Хмельницького, бо хтось подбав про це. Однак національна пам"ять сильно залежить не тільки від того, що ми пам"ятаємо, але й від того, що готові забувати. Радянський режим особливо постарався, щоб її притупити, замінити сурогатом пам"яті "радянського народу" — де було місце для Леніна й Косіора, але не для Грушевського чи Скрипника. Історична амнезія й далі залишається дуже сильною. І це незнання нас не єднає — як би це мало бути в нормальному випадку — а ділить. Тому історичні дискусії вкрай потрібні.

Але чи можуть вони мати результатом практичний демонтаж пам"ятників радянської доби, зміну назв вулиць, міст?

— Принаймні буде більше шансів це зробити. Із бігом часу саме радянське минуле поступово стає давноминулим. З"являється все більше людей, які ті часи не пережили. А є правило: доки живуть ще люди, що були свідками тих чи інших подій, то важче про ці події змістовно дискутувати. Тобто, має статися зміна кількох поколінь. От пройшло майже вісімдесят років від української революції. І сучасні українці зараз мало дискутують, хто мав рацію — Петлюра, Скоропадський, більшовики чи Махно. Але не дай Боже зачепити події Другої світової війни, свідки якої ще живуть серед нас і яка пройшла гострим ножем через декілька поколінь!

Можна очікувати, що пам"ять про Радянський Союз відімре за сорок-п"ятдесят років — бо до реанімації комунізму та СРСР уже ніколи не дійде. Але ми не маємо сидіти склавши руки й чекати, поки час візьме своє. Бо радянська спадщина не є просто собі такою ще одною пам"яттю — вона є спадщиною особливо шкідливою, бо затримує наш рух уперед. Порівняймо: чи була би Іспанія такою успішною сьогодні, якби не відмовилася від спадщини Франко? Так само де була би зараз Німеччина, якби там далі вшановували Гітлера? Авторитарні й тоталітарні режими так просто не відпускають. Доки не позбудемося їхньої спадщини, не зможемо йти вперед. Це буде тим випадком, коли мертвий тримає живого.

Водночас якась частина українського суспільства досі хоче вшановувати Леніна, можливо, Косіора чи Петровського — як бути в цьому випадку?

— Я не знаю жодної людини, яка би клала квіти до пам"ятників Косіору чи Петровському. А от Ленін справді досі популярний серед певної, хоча й все меншої частини українців. Можна залишити такі милі їхньому серцю пам"ятники. Але за однієї умови — вони не можуть нести те саме смислове навантаження, що й за радянських часів.

Є приклади інших країн. У центрі Відня стоїть пам"ятник радянському солдатові. Але ніхто не спішить до нього з квітами — бо віденці сприймають його з іронією і як пересторогу. Так само сприймається пам"ятник радянським військам у Будапешті. Він стоїть на площі, на будинках якої ще видно сліди від радянських куль з 1956 року.

Так можна зробити і в нас — хай залишається пам"ятник Косіору, але біля нього треба поставити монумент жертвам Голодомору. Щоб люди розуміли злочинну роль цього діяча. Хай біля пам"ятників Леніну будуть таблички з нагадуванням про Соловки, що були створені при ньому, про священиків, яких нищили за його наказом. Про селян, від яких відбирали хліб. Про українців, яких 1918 року більшовики розстрілювали тільки за те, що ті носили вишивані сорочки чи козацькі вуса.

Радянська спадщина отруює всіх нас: тих, хто любить Леніна, й тих, хто його ненавидить. Тому як отрути її треба позбуватися, зокрема пам"ятників. Не обов"язково в сенсі фізичному — треба робити біля них щось, що знімало б їх з постаментів у символічно-духовному сенсі. Нагадувало про радянську епоху не як про славетну сторінку нашої історії, а як про невдачу великого проекту. Можливо й проекту благородного, але який коштував життя мільйонам людей і, зрештою, ні до чого не привів.

Де була би зараз Німеччина, якби там і далі вшановували Гітлера?

Ще один гарний приклад — у тому ж Будапешті зробили парк статуй. Зібрали разом усі радянські пам"ятники. Щоб люди бачили, якими вони були. Відвідування цього парку носить характер такої собі іронічної ностальгії. Ще й показує, наскільки вульгарні смаки панували у монументальній скульптурі за час соцреалізму. До речі, комуністи кажуть, що пам"ятники Леніну представляють культурну цінність. Я ще не бачив жодного справді естетичного монумента "вождю пролетаріата". Усі вони є зразками поганого смаку. Що гірше — цей смак невитравний. Він живе і серед тих, хто зараз зводить антибільшовицькі пам"ятники. Придивіться до монументів Чорноволу й Бандері у Львові — чим аж так далеко їхні автори відійшлі від радянського "репресансу"?

Нині доля пам"ятників залежить від місцевої влади, а вона далеко не скрізь схильна робити щось із радянською архітектурною творчістю. Можливо, допоміг би ухвалений Верховною Радою закон, який би зобов"язував позбуватися символів радянської доби?

— Має бути рішення Верховної Ради, яке би категорично забороняло існування певного роду пам"ятників. Бо ж якщо ухвалюємо рішення про те, що український Голодомор був геноцидом, а потім — що ставлення під сумнів факту Голодомору є злочином, то не має бути жодного пам"ятника причетним до цього злочину діячам. Звідси випливає практичне рішення щодо монументів тим же Косіору чи Петровському.

Важче з Леніним. Він досі фігурує як одна з найпопулярніших постатей в українській історичній пам"яті. Це такий парадокс, коли українці одночасно добре ставляться до Мазепи й Петра I, Грушевського й Леніна, Чорновола і Брежнєва. Отож дискусія щодо Леніна може бути набагато складнішою. Але було би легше, якби познімали всі інші символи радянської влади. Тоді би Ленін опинився "гордо на самоті".

Якщо не буде дискусії щодо потрібності чи непотрібності пам"ятників та інших ознак радянської епохи, чи не виникне згодом іще одного різновиду двох Україн?

— Цей розділ уже давно існує. В Україні й поза нею є багато політиків і публіцистів, які цього розколу хочуть. І почасти їм це вдалося. Питання в тому, чи знайдеться критична маса людей, які би цьому розколу протистояли і зводили мости замість стін. Особливо коли йдеться про історичну пам"ять.

У мене є дуже простий аргумент: у тих країнах, де сьогодні стоять пам"ятники Леніну, найбільші проблеми з демократією, найтяжче проходять економічні реформи й найнижчі життєві стандарти. У Білорусії, Росії, Україні. Це свідчення того, як історична пам"ять упливає на наш розвиток. Хочемо бути бідними, залежати від недоладних бюрократів — то живімо тоді з Леніним. Але все ж думаю, що дедалі більше молоді й нормальних людей старшого віку таку формулу не прийматимуть. Їм хочеться жити краще. А раз так, то їм таки прийдеться позбутися цих пам"ятників.

×