"Батіг потрібний як частині нації, так і владі"

 

Письменниця Марія Матіос, 47 років, каже, що ситуація в країні радикально зміниться після того, як до влади прийде наступне покоління політиків. Адже їхні імена не значилися в списках резерву кадрів ЦК і списках інформаторів КДБ.

Подекуди млявий, часом непослідовний розвиток України протягом останніх 15 років пояснюють національними особливостями українців: терплячістю, обережністю, часом нерішучістю. Чи не є ці риси в нинішньому жорсткому світі справді небажаними?

— Та Господь із вами! І ви називаєте млявим оцей семимильний п"ятнадцятирічний поступ такої великої, але такої неоднорідної країни, різні частини якої ментально, інтелектуально, культурно та соціально нагадують лебедя, щуку й рака?! Нація, що спромоглася на низку національних революцій, є млявою?!

Відчуйте різницю. У Росії всі бунти, революції й потрясіння мали винятково соціальний характер. Тимчасом Україна показала світові безпрецедентні явища національного спрямування — як, скажімо, визвольні змагання 1920-х та 1940–1950-х років. Зрештою, однозначний вибір незалежності 1990-х також був продиктований бажанням мати національну державу, а не варену ковбасу за два тридцять.

Але якщо порівняти шлях сусідніх від нас на Захід держав і наш, то швидким поступ України точно не здається.

— Україна — між Заходом і Росією. А будь-яке пограниччя, будь-який транзитний "чумацький шлях" завжди залишається ласим для прагматичних, та й не зовсім, акул. Чи то з сусідських, чи з більш віддалених акваторій. Україна є буфером між динамічним Заходом і фактично Азією в "паранджі". І за таких умов він не може бути не пощерблений, не "бомбардований". Так що за нас іще довго точитиметься люта битва.

Але з народом у нас усе нормально. Так, ми менше динамічні й не надто схильні до різких рухів. Сказати б, розважливі. Українці навчені царськими заборонами, Голодомором, терором... Навчені страхом. Так що систематичне скручування дулі в кишені своїм кривдникам — це вже залишок минаючого страху. Минаючого! У мене щодо цього немає жодного сумніву.

З народом усе нормально — а з провідниками нації?

— Я поки що бачу вмілих і видатних "провідників" народного добра в офшори... З провідниками нації тугіше. "Сутужна, сину мій, вкраїнська справа?" — ці слова Лесі Українки якнайповніше віддзеркалюють суть сучасних національних змагань. Але ця сутужність не заперечує державотворчих потуг народу. Саме народ, якому сотнями років прищеплювали страх і садомазохістську тезу, що найвищою чеснотою національної ментальності є "або на палю — або на гак", все одно неодноразово виступав потужним стимулятором поступу. Згадаймо події 2004 року.

А провідники? Ті, хто 15 років тому брав державні віжки в руки і тримає їх дотепер, час од часу тасуючи одну й ту ж кадрову колоду, були й  залишаються невправними, щоб не сказати шкідливими з точки зору національних інтересів "їздовими". У них ментальність їздового-фурмана, якому раптом замість підводи дістався "майбах". Вони намертво прив"язані всім своїм єством до колгоспу, звідки завжди можна вкрасти мішок комбікорму.

У нашій псевдоеліті одні зачаровані на схід, інші — на захід. І мало хто зачарований на Україну

Відділ кадрів ЦК Компартії дотепер залишається чинним! Та по-іншому бути й не могло. Принцип "лебедя — щуки — рака" надовго розчепірив Україну. Проте наш майже шахтарський за складністю шлях до самих себе — невідворотний.

Кажуть, що нація, яка не пройшла у своєму державотворенні через якісь сильні потрясіння, не має шансів на успішне державне будівництво. Чи не доводить це приклад України?

— Приклад України останніх років доводить тільки те, що вона твердіше й невідворотно стає на здорові ноги, залишаючись зі здоровою головою. Декотрим, особливо сусідам, це — як кістка в горлі. Через те немічна в цьому плані Росія намагається довести, що Україна — каліка державотворення. Бо українське суспільне, тим паче національне здоров"я не входить до стратегічних планів сусіди.

А щодо потрясінь? Чого-чого, а цього "добра" наша нація має в надлишку. І пролитої крові вистачило б на два моря. Так що й з цим ми попереду планети всієї. А в себе поки що маємо те, що дозволили мати. Але народ вчиться. Він, до речі, учень здібний. Дуже.

А ось сьогоднішня політична псевдоеліта суцільно хвора на "хворобу Бехтерєва". Це така недуга, коли кістки і м"язи шиї втрачають здатність рухатися навколо тулуба, і голова повернута в один бік. У цій псевдоеліті одні зачаровані на схід, інші — на захід. І серед тих, від кого залежить прийняття кардинальних і радикальних рішень, мало хто зачарований на Україну. А як хто й зачарований — то обмежений у ресурсах. Проте це також тимчасове. Я вірю в національне і прагматичне здоров"я покоління тих, хто наступає на п"яти сьогоднішнім політичним шулерам. Це — наші діти. Їхні імена не значилися у списках резерву кадрів ЦК і списках інформаторів КДБ.

Виглядає так, що зараз найпоширенішим способом національного самоусвідомлення українців, у тому числі й молоді, є заперечення своєї тотожності з росіянами, навіть якщо вони при цьому говорять російською.

— Дурниці! Нам хочуть нав"язати цю думку. Не без допомоги Росії, до речі. Національне самоусвідомлення для кожної людини — це ціла система знаків. Як зовнішніх, так і внутрішніх. І вона не завжди тотожна знакам іншої людини. У моєму селі на Буковині десь із півстоліття живе автохтонна татарка, яка дотепер гуцульський діалект "присмачує" своїми татарськими перлами. Але спробуйте їй сказати, що вона не українка. Не за народженням, а за відчуттям!

Чи варто небайдужій до всього національного частині суспільства все ще сподіватися на владу в тому, що вона проводитиме-таки відповідну політику?

— Не сподіватися слід, а вимагати. Влада хоч і нахабна, але інстинкт самозбереження в неї на генному рівні. Коли б український Херсон, Донбас чи Миколаїв (бодай той, що живе по селах і містечках) сміливіше заговорив про речі національного порядку (де наші школи? преса? кіно? література? чому мастодонти нав"язують нам свої моделі і так далі), то гасла національної ідеї озвучував би сам пан Кисельов із "регіоналів", не те що ліберали від економіки.

Так що тоненький, але болючий батіг поки що потрібний як частині нації, так і владі. Тим паче, якщо вона така, україноненависницька. До речі, не за мовою. А ментально. Владі, яка устами віце-прем"єра з гуманітарних питань Дмитра Табачника публічно рекомендує мені, державному службовцеві, з власної зарплати виплатити цьогорічним Шевченківським лауреатам недоплачені урядом Януковича 170 тисяч гривень! А йдеться про єдину Національну премію України — імені Тараса Шевченка. Ідеться, у тому числі, і про двох громадян іноземних держав, не кажучи про своїх, які недорахувалися того, чим їх відзначила держава іменем президента. А ви кажете сподіватися? Віником мести, а не сподіватися! Міняти доти, поки влада не стане думати по-українськи! Іншого способу очищення й виховання національної влади не існує.

×