— Вибираючи кавуна, завжди його постукую з розумним виглядом. Слухаю звук, хоча поняття не маю, який він повинен бути і що треба почути, — розповідає анекдот сусід по садівницькому товариству. — А чи не здається тобі, що це наша сьогоднішня зовсім не смішна реальність? — всерйоз запитує.
Зазвичай на будь-яке "здається" я відповідаю: "Перехрестися й забудь". Але тут схаменувся: сусід поцілив у суть часу, який переживаємо.
Мовби з кінця серпня Україна живе новим життям. Рада ухвалює закони й ніби ж на добро людям. А хіба від того в наших кишенях світає, а в олігархів смеркає? Закони ніби нові, а живемо за чужим загадом. Як і раніше, під каблуком МВФ і євроструктур. Тому й долар ніби "падав", а гривня міцніла. Але ціна повзла вгору, аби порятувати ВВП і бюджет від лизня, що злизував виробництво і виводив в офшори мільярди нуворишів. Тим, хто обіцяв до виборів мало не рай, вода за комір не капає. Вони порятовані від того лизня грошима з наших кишень, і продовжують лиху "роботу" горе-реформаторів. Ніби ж і не воловодяться, не тягнуть тягянину, все в турборежимі. Але то насправді постукування кавуна без поняття, який має бути звук і з чим його їсти.
Не думаймо, що все так просто і що наші обранці з усіх кабінетів пройдисвіти чи нероби. Ні. В масі своїй вони теж від верстата, який би він сьогодні не був — бізнесовий або натуральний. Часи тепер інші, ніж жили попередні покоління. Усе змінилося — і не на краще. Те, що ми на третину не дотягуємо до останніх радянських років у валі й номенклатурі виробництва, всім відомо. Не всі знають, що в радянський останній рік в Україні були 24 млн робочих місць, а сьогодні — тільки 7,7 млн. Економіка нині "клеїться" не так з виробництва, як із митниці та фіскалу. Це вже інша держава в тій же країні з іншим укладом і власністю. Цю державу на анекдотах, чужих загадах та інфантильних ілюзіях ринку не побудуєш. Тут мають працювати практичний досвід і проривний інтелект, а не дилетантські проби.
Нова влада пробує постукувати кавун, а не творити виробничу потугу, без якої нічого не збудуєш. Бо якщо з твоєї держави викачують $12 млрд в офшори і 10 млн робочих рук, а в країну від них надходить $11 млрд, то це не перекос і не закономірний рух капіталів і робочої сили, а стихійне лихо. Без його упокорення всі теревені про ринки — звичайний галай-балай.
Ми стали на всі чотири і коли піднімемося на два, поки що не видно, які б 40% зростання не пророкували. Зростання важливе, але на чому, на якій базі? Завозу і підвозу чи вивозу готової конкурентної продукції? Це дві великі різниці.
Карманичі при кермі вперто привчають країну бути чиїмсь підніжком — починаючи з ніжок Буша і до пенсильванського вугілля. З'явилися, хвалити Небо, ніжки від Косюка, щоправда, надто бюджетоїдні. А ось своє вугілля і другі в Європі запаси газу на нас як мерзле горять. Слава "Мрії" і "Руслана" в минулому. Авіамотори із Запоріжжя уже замінили пітерські. Сауди і китайці не проти вирощувати в нас собі хліб. А нам що і з чим іти у світ самим? Будь-який бухгалтер порахує сальдо-бульдо від цього. Та ж не бухгалтерія заводить державні коліщата і ваговози. Не вона втрачає транзити і шовкові шляхи, закриває банки і краде депозити. Посіяний хаос сходить жебрацтвом мільйонів і процвітанням купки тих, хто вхопив народне добро і набиває власні калитки.
Легко на папері назвати базар ринком, але де горують монополії, ринку не буває.
Похвальна річ — запровадити ринкові механізми. Але де візьметься ринок на селі, якщо в людей немає копійки за душею? Де він дасть сходи за божевільних кредитів? Із чого робити прибутки, якщо весь експорт роблять із сировини — царем покупця, а не продавця? Ніякі слуги народу цього в турборежимі не змінять. Ми ускочимо в пастку, з якої одним скоком не вискочиш. Але навіщо кавун стукати, якщо все одно не знати, чи їстимеш його?
Ми ж якраз і не знаємо, що зробити, щоб на столі були не тільки кавуни, а й молоко, м'ясо, хліб. Щоб було в що одягатися, за що вчитися та лікуватися. По війні, щоб дітки пили молоко і росли міцними, держава чи колгоспи задарма давали в сирітські родини теличок і корів. Я сам виріс на молоці від Кукли. Вона рятувала нас і голодного 1947-го, хоч сама трималася на сухому кукурудзинні та скупій дерті з мамалижниці. Сьогодні ж і на селі молока треба пошукати. А місто частують розведеною пальмовою олією, яка нікого не міцнить. Хтось щось про це думає, коли корів із відчаю селянин ріже, бо несила їх тримати в країні, де вода дорожча за молоко?
Біда здибає легко, та непросто її позбутися. Україні така ситуація допекла гірше сирої кваші, що й показали президентські та парламентські вибори. Заворушилася пустеля. Але в переможців занадто затягнувся тріумфальний свербіж і намагання робити з анекдотів новини, щоб не послизнутися на найпростіших речах.
Вони хочуть починати з фундаментальних засад без самого фундаменту — упорядкування оплати праці, тарифів, цін, монетарної політики, порятунку укладу народного життя від рейдерства і злочинного світу. Надто багато балачок про велике без цього самого великого. Обіцялося ж — життя народу без сліз. А хто на цей народ як ліз, так і лізе. Хто його кишеню як спустошував, так і спустошує. І що нам від того, що обранці голосують усі як один, коли нічого не змінюється в житті людей?
Надії залишаються надіями. Сільська медицина як руйнувалася, так і руйнується. Трудовий люд тікає в Європу і Росію. Тільки й слави, що всі, хто при кермі, оголосили себе реформаторами, а де за личками, як кажуть росіяни, налічка? І не тільки грошима, а й місцем роботи? Ну, бодай на язиці, якщо не в натурі, бо за мить хіба що дулю скрутиш. А якщо дуля — то і вся надія, тоді що? Ми — долина смутку чи як? Не вірю, а все ж — багато говорила і нічого не зварила, поки що так.
8 
35413
Коментарі