Роберт Шмідт народився в Душанбе, столиці Таджикистану, в сім"ї виселених із Житомирщини німців. Його батьки переїхали до Західної Німеччини, коли малого треба було віддавати до школи. Нині Роберту 30 років. На початку червня він приїхав в Україну, щоб побачити батьківщину предків.
Ми йшли з автобусної зупинки. Роберт, палкий прихильник автогонщика Шумахера, розглядав кожну машину, яка проносилася повз нас, і коментував це:
— Русіш шрот (брухт), україніш шрот, чехіш шрот, французіш шрот... О, ґут дойче авто! — то проїхав "мерседес".
Потім він зайшов до мого обмальованого підлітками та обісцяного бомжами під"їзду й похмуро мовив:
— Русіш штандарт. Вибач, україніш…
Увійшли до квартири, в якій я зробив ремонт за каталогом. Гість радісно вигукнув, немов додому повернувся:
— О! Євроштандарт!.. Нарешті, а то вже очі болять.
Він відмовився виходити з помешкання — просив два дні його не чіпати. А потім ми поїхали на майдан Незалежності, і він визнав:
— Центр Києва вже євроштандарт!
Згадав про мене й додав:
— Ну, і твоя квартира.
На Майдані Роберт дуже здивувався тому, що ніде не чує української мови. Гадав, то всі навкруги — іноземні туристи. А коли довідався, що більшість України соромиться рідної мови, знову попросився до моєї квартири.
— Моя країна — Німеччина, — повторював він. — Вона в моєму серці.
Потім Роберт подався до Одеси. І пропав на два тижні. Згодом з"ясувалося, що він заїхав ще й до Бердичева на Житомирщині. Пригадав, що має там рідню. Купив до свого "ґенді" (мобільного телефону) нашу картку й передзвонив із потяга. На запитання про враження від поїздки, сказав:
— Уся Україна — шрот!
Три дні ми не розмовляли. Потім трохи заспокоїлися, й Роберт поділився своїми враженнями:
— Таке все поруйноване, занехаяне. Навіть новозбудоване. А найдивніше — люди. Вони чомусь не посміхаються, штовхаються в автобусах і в трамваях. Я стояв на зупинці, поки всі зайдуть усередину. Але мені не залишилося місця — двері ледве замкнулися. Я сподівався, що наступний автобус буде більш порожній, адже людей на зупинці вже не було. Але його довелося чекати так довго, що назбиралося ще більше народу, ніж перед першим автобусом. Я знову залишився на зупинці. І знову дуже довго не було автобуса, і знову назбиралося повно людей. Довелося їхати на таксі. У Києві автобуси їздять частіше?
Я мешкаю за містом. Додому їду з Києва через автостанцію "Дачна", яка за Святошином. Була п"ятниця. Ми добралися туди сьомим тролейбусом годині о п"ятій вечора. Уздовж дороги було чоловік триста-чотириста охочих поїхати Житомирською трасою. Ми стали в загальну шеренгу. Аж тут з"явилося четверо міліціонерів на чолі з підполковником. Вони жезлами розігнали водіїв, які могли б підібрати людей.
Він гадав, що всі навкруги — іноземні туристи
Ми з Робертом приєдналися до тих, хто голосував на трасі. Міліціонери тим часом узялися за людей. Стали ходити вздовж усієї дистанції від повороту на кільцеву й аж за "Дачну" та зганяти на тротуар кожного, хто бодай крок ступив на першу смугу траси. Не обходилося без матюків. Гаркнули вони й на Роберта. Не побачивши в його очах звичайної, як для українця, покори, хотіли кудись потягти. Довелося рятувати іноземця.
Тут до міліціонерів добавилися люди в цивільному. Щойно в якомусь кінці зупиниться попутка, одразу біжать туди і штрафують водіїв, буцімто це провина неабияка. Так минуло дві години. Роберт перейшов виключно на німецьку, а мене сором кинув у червоне. А ці, з тризубцями на кожному ґудзику, все ходять, ніби в концтаборі наглядачі, і рявкають на людей, мовби то бидло, а не кияни на свої дачі їдуть.
Люди повиходили на першу смугу траси, аби встигнути заскочити в попутку, поки не підбігли "блюстителі порядку". І тоді підполковник своєю машиною став поволі проїжджати туди-сюди вздовж бордюра, начебто бульдозером, відганяючи людей від дороги. Очі в Роберта полізли на лоба. Він сів на східцях магазину й розплакався. 30-річний чоловік! Він не міг винести приниження людської гідності.
Нарешті, через дві з половиною години, ми таки поїхали. Роберт мовчав. Він говоритиме вдома, у Німеччині. Із батьками, які чули, що Україна хоче вступити до Євросоюзу. Із приятелями, котрі збиралися наступного літа відпочивати на нашому Чорному морі.
А я пригадав, як кілька років тому мене затримала поліція в Німеччині. Дуже спокійно і дружелюбно перевірили документи. Пояснили, що я порушив правила дорожнього руху, вийшовши на дорогу, де не можна. Виписали квитанцію. Вони були настільки ввічливими, що я насмілився попросити підвезти мене, якщо їм по дорозі. І вони підвезли! Незважаючи на те, що не п"ють пива за мої податки.
3 
35413
Коментарі
5