"За рік з'їдаємо три свині"

 

Цього року 10 дітей передали на виховання до дитячих будинків сімейного типу. Загалом у таких родинах сьогодні — 164 неповнолітніх. Всього ж без батьківського піклування та сиріт в області  — 2627.

Улітку родина Кавунів зі Шполи взяла 14-річну Ірину Сівкіну та її брата Василя, 12 років. Тепер у їхньому будинку дев'ятеро вихованців — 8-річні Артем та Вікторія, 9-річна Наталія, Вадим, 10 років, 12-річні Валентина і Тимур і Вадим, 13 років. Мають одну рідну доньку, 19-річну Катерину.

З Оксаною Кавун, 41 рік, зустрічаємося у вівторок біля їхнього триповерхового будинку. Уздовж хати ряд вазонів. На підмурок сперті три велосипеди. На гаражі — щиток із кільцем для баскетболу.

На кухні великий стіл, на ньому дев'ять перевернутих чашок. Праворуч дверей холодильник, мікрохвильова піч, поряд морозильна камера.

— Усю закладаємо їжею. За рік з'їдаємо три свині, — розповідає Олександр Кавун, 43 роки. Заходить до хати із Вадимом та Тимуром. Перевозили пасіку з одного села до іншого. — Маючи стільки дітей, треба тримати велике хазяйство. Аби заради грошей створювали такі будинки, то вже була б сотня. А так ми одні в районі.

Створити будинок сімейного типу родині запропонував голова райдержадміністрації.

— Років із 10 до цього ми займалися дітьми, — продовжує глава сім'ї. — У нашій церкві був проект, за яким до нас приїжджали з Америки спонсори, і ми робили дитячі літні табори на базі різних шкіл, а також опікувалися дітьми в Шполянському інтернаті.

— Спочатку було страшно, а потім таки зважилися, — додає Оксана. — Доти діти жили в інтернатах. То застеляти ліжка, чистити зуби й умиватися вміли, а от привчити, щоби був порядок у портфелі й на письмовому столі, було важко. І зараз хлопцям про це постійно нагадую.

Мати насипає дітям молочну кашу і починає робити фарш.

— У нас діти знають, що таке поприбирати, цвяха забити. Не всі ж можуть бути директорами, бізнесменами. Не вийде з інститутом — не пропадуть. Їм по 12–13 років, а вони володіють уже майже всім будівельним інструментом: і дреллю, і перфоратором. Можуть і рулеткою заміряти, і відрізати правильно. Вадим у свої 13 років вільно їздить на машині. Звичайно, коли я з боку, — сміється Олександр.

Поївши, хлопці показують свої кімнати. Із кухні йдемо через вітальню. Біля дверей стоїть піаніно, на стінах — фотографії усіх дітей. Дерев'яними сходами піднімаємося на другий поверх. Там два комп'ютери, один для дівчат, другий для хлопців. У кімнатах двоярусні ліжка.

— Ми міняємося, — говорить Тимур. — Сьогодні я внизу, завтра наверху. Тут добре жити. Ці ж батьки віруючі, не п'ють, як ті, що були. Не б'ють. Бувало таке, що мене мамка до хати не пускала. Я часто ходив їсти до сусідки. Раз знайшли дома гроші. Узяли їх і купили великий кульок зефіру, палку ковбаси й консерви. Мати дома була, то ми занесли їжу до друга. А в хату вбіг собака і вкрав ковбасу. Добре, хоч консерва осталася.

Між ліжками письмовий стіл, під стіною шафа для одягу. Скрізь прибрано.

— Я прошу дівчат, щоби допомагали прибирати у хлопчачих кімнатах, — розказує Оксана Кавун. — А вони бідкаються: "Ми ж тільки поприбирали, а вони знову порозкидали". Але все одно діти живуть мирно. Тільки щось трапиться, біжать: "Мама, мама!". Я їх усіх вислуховую й мирю.

У двох найстарших дітей є мобільні телефони.

— Ми пообіцяли, що куплятимемо на 13 років. То вони тепер усі ждуть той день народження. Хочу, щоб усі пішли кудись учитися. Не раз їм кажу, щоб старалися у школі. Трохи підростуть, відправимо на комп'ютері курси. Ці діти відрізняються тим, що життя їх уже загартувало. Улітку, буває, посідають в альтанці і починають спорити, хто на якій машині до нас приїде, коли виросте.

×