"Не всі можуть жити в миру, шукають Бога, — каже настоятелька Георгієвського жіночого монастиря ігуменя Рафаїла. — А життєві обставини різні бувають".
Монастир розташований за 30 км від Умані. Від траси до обителі веде дорога. Метрів за 500 видно монастирські приміщення та недобудований храмовий комплекс — кілька будинків, на даху, одного з яких хрест. За монастирем одразу починається ліс. Крізь просіку видно церкву.
— Була в нас Тетяна з Гайворона, тричі приїздила в монастир. Перший раз із меншенькою дівчинкою, а тоді з двома донечками. Її чоловік бив, терпіти не могла. Потім він помер, вона вдруге заміж вийшла. Ще одна з наших сестер усе життя хотіла в монастир, але жила з чоловіком і їй не можна було. Прийшла до нас уже після його смерті, коли їй було за 60. Багато жінок приходять уже у віці.
У монастирі — 20 черниць. Наймолодшій 21 рік. Розпорядок для всіх однаковий — більшу частину дня черниці моляться. Псалтир читають цілодобово шість псалтирниць, змінюють одна одну кожні 2 год.
— День починається о пів на сьому. З восьмої до одинадцятої — ранкова служба. Потім до 16.00 — час для послушань. Сестри виконують різну потрібну роботу. Хто в корівнику, хто на пташнику, хто обід готує, інші сестри в цей час перебирають овочі в погребі, хтось сніг відкидає, хтось записочки на треби приймає. Пральна машинка у нас є, але однією машинкою на всіх не настіраєш. Нам свою постіль несуть і робітники, які на будівництві працюють. Роботи вистачає. З восьмої вечора до півночі — відпочиваємо. Опівночі молитва.
На території монастиря є два корпуси — старий і новий. В обох живуть по дев'ятеро черниць. Ще двоє живуть у Кочержинцях. Келії розміром 2 на 2,5 метра. Живуть жінки по двоє в келії. Одяг мають однаковий. Ряси шиють із сукна на замовлення.
Монастир має невелике господарство. Разом із однією із сестер заходимо в корівник. Двоє корів стоять у стійлах поруч. Біля кожної — теля. Жінка у чорній хустці доїть білу корову. Неподалік сарая бігає кіт. Їх у монастирі до десятка. Із сусідніх сіл сюди підкидають кошенят. Селяни знають, що черниці їх вигодують.
— У нас є дві корівки, які привели теляток, обидві дояться, — розповідає одна із сестер. Ім'я просить не вказувати. — Є дві кізки, кури, пасіка своя. Городи маємо, всі овочі та фрукти вирощуємо самі. М'яса ми не їмо, тому й поросят немає. В основному вживаємо рослинну їжу, каші. Коли немає суворого посту, можна молоко та яйця. Солодощі в міру дозволяються. Вино лише на свята і в малих кількостях. Є пекарня. Там печуть хліб та проскурки. Яку роботу скаже робити матушка чи старша сестра, ту й робимо. Я тут шість років уже, родом із Полтавщини. Приїхала сюди зі своєю матір'ю та дочкою. Чоловік помер. Часто переїздила, шукала себе. Пішла в храм у 1990-х. До того була атеїсткою. Відчуваю, що тут моє місце. Дочка навчається в одному з коледжів Умані. Якщо захоче, то буде зі мною в монастирі.
На кухні готують картопляники, запрошують поїсти. Йдемо в ліс до старої церкви. Вона згоріла 2006 року. В ній пропала і чудотворна 500-річна ікона "Спаса в терновому вінку". Церкву відбудовують. Під нею розташовані печери, де понад 100 років тому молилися перші ченці. Їх теж відновлюють.
Рідні можуть відвідувати черниць.
— Іноді приїздять родичі й залишаються на тиждень чи й довше, щоб разом працювати. Такі відвідини в радість. Буває приїздять і лише бентежать. Намагаються відговорити від життя в монастирі. Розповідають про новини, які не завжди приємні для сестер. Звичайні люди теж можуть прийти в монастир, попрацювати з усіма. За це воздасться. Приїздять багато паломників. Це переважно бідні люди. У нас навіть треби не мають ціни. Дають хто скільки може. Гроші йдуть на будівництво обителі, — каже настоятелька.
2 
35413
Коментарі