Володимир і Марина Третяки з райцентру Городище ремонтують меблі та шкіряний одяг. Під майстерню орендують кімнату. Шиють на відремонтованих машинках. Колись їх списали на брухт.
— На базарах продають шкіряні куртки і пальто поганої якості, — говорить Володимир Третяк, 45 років. — Кілька разів одягнув, десь зачепився, і дорога річ тріснула по швах. Беремося також за ремонт меблевих гарнітурів. На них розлазиться обшивка, розпадається каркас, просідає поролон. Доки ринок наповнюватимуть китайські товари, ми завжди заробимо на шматок хліба.
Подружжя реставрує крісла й дивани, яким по 30–40 років. За ремонт м"якого стільця беруть 50 грн, крісла — 500–600. Виготовляють м"які меблі за індивідуальними замовленнями.
— Одного разу пошили боксерську грушу. Взяли 100 гривень, — згадує майстер.
Володимир Третяк почав шити 1980 року. До цього працював зварювальником. На автобусній зупинці побачив на чоловікові гарні брюки. Купити такі в універмазі не міг через дефіцит. Тому вирішив пошити. Вчився за книгою Михайла Вороніна. Модельєр тоді був викладачем Київського технологічного інституту легкої промисловості. Придумав жилетно-макетний метод із пошиття чоловічого одягу без примірок. Володимир Третяк пошив собі костюм. Потім почав шити друзям із гуртожитку. Закінчив Богуславське швейне училище. Там познайомився з Мариною, яка навчалася на кравчиню. Разом працювали в ательє. Шили все — від робітничих спецівок до концертних костюмів. Згодом відкрили власну майстерню.
2 
35413
Коментарі