Льотчики

У дитинстві більшість моїх ровесників мріяли бути льотчиками. Та деякі й дядьками шкодували, що не стали ними. Мій знайомий Валерій Носаєв розказував, що літав раз у житті, в четвертому класі. Він жив тоді в селі, де народився Шевченко. Улітку тамтешні поля обробляли з літаків, трохи менших за "кукурузники". Валерій із кількома хлопцями напросився до льотчиків, щоб ті їх покатали. За це пілотам принесли могорич. Горілки й закуски в них удома було стільки, що батьки й не помітили пропажі.

Коли сільські дядьки дізналися, що хлопців покатали, захотілося і їм. Прийшли з 3-літровою банкою самогонки. Льотчики випили по сто грамів, а решту взяли в кабіну. Сільських дядьків посадили в бункері, відведеному під санітарну авіацію. Вікон там не було.

Льотчики запустили двигуна, й літак почав працювати на холостих оборотах. Потім потягали тросами за крила, щоб вони погойдалися. Дядьки подумали, що вже летять. Сидять щасливі. Періодично по динаміку пілоти їм кажуть, що летять над Звенигородкою, територією Уманського району. Зрештою льотчики стали коментувати, що грають у карти. А тоді почали разом сіяти паніку.

— Йоханий бабай! Дивись, он полум"я за крилом.

Будуть знати, як кататися на шарка

— А ти з собою парашута взяв, бо в мене є?

— І я взяв. А з тими шо будемо робити?

— Та літак все одно розіб"ється в дребізги, ніхто їх не знайде. Будуть знати, як кататися на шарка.

— Ага. Ще й самогонку вонючу підсунули.

Дядькам постійно було чути той діалог. Пілоти виключили мотор, а з бункера санітарної авіації — ґвалт. Як відкрили, то один "пасажир" лежав непритомний, а два наробили в штани. Після того літати в селі вже ніхто не хотів. А одного з дядьків почали називали "льотчиком".