"Квартиру отримала, трикімнатну"

 

236 вакансій двірника було протягом року в області. Найбільше людей на цю роботу бракує в Черкасах.

О 6.45 зустрічаємося із двірничкою Валентиною Кошель, 59 роки, біля будинку по вул. Героїв Сталінграда, 22, у мікрорайоні Митниця. Вона понад 30 років на цій роботі. Одягнена в чорні штани та сірий плащ, поверх робоча жовтогаряча жилетка й чорний фартух, на голові шапка.

Біля під'їзду стоїть червоний дитячий візок.

— Это моя личная коляска, нам выдают железные на одном колесе. Я такую не беру, она неудобная, — говорить Валентина Свиридівна.

На вулиці ще темно, але Кошель починає працювати.

— Я вижу, где надо убирать, — замітає асфальт біля шостого під'їзду. — Із дому виходжу в шість ранку. Хоч снігу і немає, а роботи не менше. Я даже не знаю, яка пора найважча: літом все косимо, восени багато листя. Хоча, мабуть, найважче, коли сніг. Пам'ятаю, на Новий рік усі люди гуляють, а я в 3 часа вийшла на работу.

Пропоную допомогти.

— Мітла у мене одна, то я дам тобі граблі, — говорить Валентина Свиридівна, відчиняючи комірчину. Там лежать мішки для сміття, стоять відра. Із кишені дістає нові білі рукавиці і дає мені маленькі граблі з пластиковими зубцями. — Я називаю їх "чудо-граблі". З ними і мітли не треба. На роботі видають залізні, але вони незручні. Ці коштують 6 гривень, я таких п'ять штук собі купила. Дуже хрупкі. За сезон уже двоє поламала.

Прибирати йдемо за будинок.

— Мусор кидають ужасно, — нарікає двірничка. Починаю вигрібати листя й недокурки. Працювати зручно, граблі добре збирають сміття. — Он бачите, капуста ззаду вас валяєтся. Прямо з вікон кавуни і огірки кидають, морковку гнилу, картошку. Навіть мені на голову попало. Тоді, канєшно, я возмутилась, а так не лаюся з людьми. Кажу: "Выкидывайте тогда, когда меня нет. Я убрала — кидайте, я приду на следующий день и уберу. Только бы на голову не летело".

Через 20 хв. відчуваю, як промерзають ноги, хоча надворі близько 4 градусів тепла.

— А нам взуття видають, ось бачите, на мені ботиночки. Хороші такі, легенькі.

Листя з травою забивається поміж зубцями. Намагаюся зняти сміття ногою.

— Ой, зараз сапожки замажете, — застерігає.

Піднімаю граблі та витягаю рукою листя. Білі рукавиці стають брудні.

— Я закінчила кооперативний технікум, по професії повар, — продовжує Кошель. —  Трохи попрацювала і не змогла, там жарко біля печі й сильні запахи. На заводі була, а тоді перейшла сюди. У радянський час люди йшли з інтересом на двірника, бо були пільги. Я спочатку отримала кімнату в гуртожитку, платила по пільговій ціні — тільки 50 процентів. А тоді квартиру отримала, трикімнатну. Я її давно відпрацювала (термін відпрацювання 10 років. — "ГПУ"), а все одно не пішла. Зараз цього немає. Тепер це вважається низькооплачувана професія. Ставка у нас 1400 гривень.

Запитую про перший день роботи.

— Соромно було дуже, я хустку на голову насунула, щоб мене не видно було, — сміється Валентина Кошель.

Через 40 хв. праці починає боліти спина.

— А ви не нахиляйтесь, треба стоячи мести. Для вас ці грабельки короткі, — каже двірничка й нагинається дістати листя, що застряло у кущі. — Робота подобається тим, що я постійно на свіжому повітрі. Якщо на вулиці холодно, то на роботі розігріваюся — і не мерзну. Великий мороз — валянки взуваємо і рухаємось. Мені, бува, люди кажуть: "Валя, да что ты там метешь, уже все вымела". А я говорю: "То окурки, то еще что-нибудь. Люди же бросают".

×