Цій фотографії 25 років. На ній — вдови села Мельники Чорнобаївського району. Фото зроблено влітку 1983-го під час зйомок фільму режисера Володимира Артеменка "Солдатські вдови". У стрічці фігурували 268 жінок. Сьогодні живими залишилося троє: 98-річна Феодосія Тарандушка (у верхньому ряду п"ята зліва), 95-річна Параска Кикоть (третій зверху ряд друга зліва) та 89-річна Віра Ганненко (у верхньому ряду — друга ліворуч).
— Я народився і виріс у Мельниках. Коли приїздив додому, часто бачив, як у мами збираються її подруги-вдови. В однієї двоє дітей, у іншої — троє, п"ять. Жінки згадували загиблих чоловіків і пережиті труднощі війни. Скаржилися, що забуті всіма, — розповідає Володимир Артеменко, 72 роки. — Адже згадували тільки солдатів, а про жінок, які пережили війну, чомусь забули. Тоді й народилася ідея зняти фільм про вдів, адже з кожним роком їх стає все менше.
Героїнями фільму стали жінки, які розповідали про своє нелегке життя. Режисер довго думав, як закінчити картину, і вирішив зібрати всіх вдів перед сільським клубом і посадити їх на лавочки. Після зйомок з"ясували, що плівка бракована. Перезнімати можливості не було. Автори картини використали фотографію, зроблену під час зйомок. Камера від"їжджала від жінки з дитиною в центрі й повільно показувала сотні жіночих голів у хустках.
Феодосія Тарандушка народилася в Мельниках. Її батько загинув під час Першої світової війни. Мати залишилася одна з чотирма дітьми. Під час Голодомору дівчина із братами й сестрами поїхала на заробітки до Білорусі. Повернувшись, працювала в місцевому колгоспі. 1934 року одружилася з односельцем Макаром.
— Весілля зіграли скромне, у мене й плаття весільного не було — тільки намисто й віночок, — згадує жінка. — Ми з Макаром всього сім років разом прожили. Пам"ятаю, як ішов на фронт. Я із сином і донькою проводжала його в райцентр. 4-річну Полю віз на велосипеді, а 6-річний Федька слідом біг. Плакали всю дорогу. Попрощалися. Потім дізналася, що чоловік ще у Кременчуці, зібрала харчі, відвезла, провідала його в останній раз.
Про смерть чоловіка жінка дізналася після звільнення Мельників. Він загинув у січні 1942-го в Ростовській області.
— Заміж другий раз не вийшла, хоча люди й траплялися. Дітей пожаліла, щоб чужий дядько над ними не знущався. Ой і важко ж нам було: ні поїсти, ні вдіться. Усе, що зароблю в колгоспі, на податки йшло. Діти людський скот пасли, та тим і жили. Піду, бува, в Іркліїв (село за 12 кілометрів. — "ГПУ"), принесу на плечах борошна та й печу цілий тиждень калачі. Домішую в них то кукурудзи, то гарбуза. Таке було, що й не уїси, у горлі дере.
Нині жінка живе з донькою та її родиною. Має чотирьох онуків і шістьох правнуків.
— Проти нас все село повстало, коли батьки мене за сироту віддали. А Захарко мене за все життя і пальцем не тронув, — згадує покійного чоловіка 95-річна Параска Кикоть.
Жінка заміж вийшла у 16 років. Усе життя пропрацювала в колгоспі. Чоловік Захар їздив на заробітки, на війну потрапив 1943 року. Додому не повернувся. — Мені раніше Захарко часто снився. Наче прийшов додому з війни. А я рада-рада. Кручуся, думаю, що ж я вечерять йому даватиму. А мати каже: чого крутишся, оно ж риба є. А я й думаю: так він рибу ж не дуже любить.
Жінка живе сама, її часто навідує старша донька 76-річна Галина. Має трьох онуків і сім правнуків.
4 
35413
Коментарі