Найтяжчий день понеділок починається для мене о п"ятій ранку. Завжди приходжу на тальнівську автостанцію чи не найпершим. Ближче до шостої прибувають два автобуси на Черкаси. Перший — маньківський, забитий під зав"язку. Другий — монастирищенський, напівпорожній. Намагаюся потрапити на останній. Він їде без зупинок. Можна покуняти, залишитися з думками на самоті. Цей автобус подобається мені навіть зовні. Новенький "Еталон" оригінально пофарбований у синій колір, а не в рожевий, як решта. Коли він заїжджає на запльовану платформу, здається, ніби красень-корабель заходить у невеличкий порт.
Однак віднедавна "корабель" мене підводить. Позаминулого понеділка його не було. Я виглядав до останнього. Потім диспетчер ледве впхнула мене в набитий маньківський автобус. Знайшлося єдине місце між огрядними тьотями на гальорці. Тут мені абсолютно все не подобалося. Про сон навіть мови не було.
Виглядав до останнього
За тиждень був певен, снаряд двічі в одну воронку не влучає — сьогодні поїду монастирищенським.
— Будуть ті автобуси, не переживайте, — втішала мене касирка.
Півгодини чекання тривали вічність. Запізнення на роботу ставало реальністю. І тут із тумана виринув "Маньківка–Черкаси". Я швидко зайняв місце на гальорці і був майже щасливий. Тепер у цьому салоні мені все здавалося рідним. Про монастирищенський автобус вже не згадував. Як раптом блиснули фари й на перон заїхав як завжди порожній і чистий "Монастирище–Черкаси". Серце защемило, ніби від вигляду молодої коханки, яка після зради вирішила повернутися. Але я залишився сидіти. Після 40 років починаєш любити тих, хто терпляче любить тебе, а не тих, кому так довго й безнадійно віддавав свою любов.
2 
35413
Коментарі