Наш телевізор — садомазохіст. Класичний такий збоченець, якого ще пошукати треба серед живих істот. Очевидно, нагромадження гріховності в світі сягнуло тієї межі, коли вже поширюється навіть на бездушну електроніку.

Починалося все дуже банально. Якось це чорне одоробало вирішило, що досить показувати нам ідіотські серіали та брутальні ток-шоу, — його екран почорнів. Залишився тільки звук. Тоді я, син інженера, який ще й два роки навчався у технічному вузі, відчув: настала мить тріумфу — мої знання про електронні нутрощі можуть знадобитися. Однак коли зняв задню панель, мусив констатувати — мої муки з резисторами, дроселями та лампами тепер нічим не зарадять. Якщо телевізор часів мого навчання був могутнім організмом із жилами дротів і окремими внутрішніми органами, то у розпатраному корейському диві нового покоління є лише якесь крихітне непорозуміння, на кшталт курячого мозку.

А давай його стукнемо

Та на цьому ремонт не закінчився. У мого меншого сина теж прокинулися інженерні гени, і він запропонував свій рецепт реанімації нашого почорнілого друга.

— А давайте його стукнемо! — вигукнув син.

І доки я збирався пояснити, що це не допоможе, на телевізор уже посипалися стусани. Ні, від цього він не "відремонтувався". Просто йому це сподобалося. Згодом ми навіть помітили таку закономірність: якщо телевізор вдарити легенько, долонею, — ніяк не зреагує. І лише коли грюкнути кулаком, внутрішньо сполотнівши від можливості розбити його з усіма наслідками — вибухом, смердючим димом і пожежею, — лише тоді він милостиво покаже уривок якогось шоу чи серіалу. А за кілька хвилин знову почорніє, вимагаючи нового стусана. Так ми його і дивимося. Б"ємо — і дивимося. Дивимося — і б"ємо. І що більше нам подобається те, що він показує, то сильніші й частіші удари падають на його коробку.

×