Серед моїх друзів в інтернеті є кілька католицьких черниць. Усі вони страшенно симпатичні — і як люди, і як жінки. Хоч за те, що в попередньому реченні я роблю такий поділ, певні особи, що особливо ревно обстоюють право жінки бути лише людиною, по голівці б мене не погладили. Але ніде правди сховати: вони розумні, талановиті й гарні особи. Ще й особливі — тим, що на них можна дивитися лише в чорній формі одягу.

Існує там також ціла когорта так званих "турецьких чоловіків". Усі вони теж, як правило, симпатичні — і як люди, і як чоловіки. Хоч за те, що в попередньому реченні я роблю поділ між цими іпостасями, ніхто мені кривого слова не скаже. Навіть ті, що особливо ревно обстоюють право жінки бути лише людиною. Бо насамперед вони — таки не люди, а саме чоловіки, мужчини, самці. Функція їхня зазвичай зводиться лише до одного: різного роду залицяння до слов'янських жінок, що залишили в їхніх генах слід ще від часів легендарної Роксолани.

І от є Христова наречена, яка з'являється на фото лише в чорному облаченні, але усміхається і навіть позує, наче перед кінокамерою, із пістолетом у руці. Як належить живій людині. Натомість на інших фото вона малює ікону Божої Матері, знімається на тлі церковного іконостаса і поводиться вельми стримано. Як і належить людині не від світу цього.

І от є турецький мужчина, якому явно подобається ця жінка. Бо, силою культурних причин, він не знає, що слов'янські жінки бувають абсолютно недоступними. Він пише під кожним її повідомленням схвальні й захопливі коментарі ламаною російською, в яких усіляко намагається привернути її увагу.

Він відчуває, що ця жінка якась непроста, не така, як інші. Що в ній є якась загадка, що вона чимось схожа на старосвітських турецьких жінок. І б'ється він, як риба об скло акваріума. І ніколи їм не зійтися. Як Сходу із Заходом.

×