Був у мене друг-однокласник Вовка. Хоч ім'я в нього було посполите, та прізвище він мав "панське" — на "-ський". До того ж батько його працював партійною шишкою районного масштабу. Втім, Вовка був нетиповий мажор і не цурався дружби з простими.

І була у Вовчиних батьків розкішна бібліотека. Ні, книжок у ній було не так уже й багато, але всі вони були з іншого світу. У жодній іншій книгозбірні я таких не бачив. Їх друкували на спеціальних фабриках на особливому папері й з особливими обкладинками, де золота на палітурках було стільки ж, як і в ювелірній крамниці. Надійно захищені склом книжкової шафи, вони грали роль дорогих меблів. І Вовка доступу до них не мав.

У цій хаті книжок не читав ніхто

— "Біблія", Вовка, тут "Біблія"! — перше побачене мною Святе Письмо красувалося на полиці партійного бонзи. — Вовка, ти читав "Біблію"? Вовка, тут Булгаков!

Друг розсіяно дивився на шафу, і йому було по цимбалах. Він відверто не поділяв мого телячого захвату, а допомогти нічим не міг.

— Нє, не читав, — байдуже відповідав Вовка і врубав відик.

Згодом з'ясувалося, що в цій хаті книжок не читав ніхто. Мати гортала східнонімецькі каталоги про моду, батько з принуки гортав партійну пресу. Шафу відчиняли тільки для того, щоб стерти пил із палітурок.

Кілька років тому мені випадково довелося побувати у кабінеті високого функціонера. І я знову відчув себе точнісінько так само, як перед Вовчиною шафою. Тільки в компанію до шкіряних біблій тепер потрапили "Золоті сторінки України", де владні мармизи хвалилися надоями і виплавкою сталі, безглузді 5-кілограмові мистецькі альбоми і непідйомні подарункові видання класиків. Книжка знову стала предметом інтер'єру.

Функціонер поряд із цими книжками також виглядав напівмертвим. Здавалось, я знову повернувся в дитинство. Тільки Вовка вже лисий товстун із риб'ячими очима. І так хотілося його спитати, як колись:

— Вовка, ти "Біблію" читав?

×