Тахамата

Я часто розмовляю уві сні. Це в нас родинне. Побалакати серед ночі полюбляють усі наші. Якось мама встала з ліжка і побігла відчиняти вхідні двері:

— Це ж Вітя, Вітінька… Вітінька, заходь…

Звісно ж, ніякого Вітіньки за дверима не було. Потім, уже вранці, були "розбори польотів". Батькові кортіло знати, хто ж отой "Вітінька"? Мама не мала відповіді й намагалася боронитися:

— Та то ж зі сну… Та який "Вітінька"… У мене ж, крім тебе, нікого…

Досі тато переконаний, що "Вітінька" таки існує і кожного разу він різний. Кілька "вітіньок" уже померло, але їм на зміну приходять інші. Іноді мені здається, що це така гра, що вже 20 років заводить і стимулює обидві сторони. Бо все впирається у проблему віри. Насправді тато десь на дні свого серця переконаний, що "Вітінька" нереальний. А мама, яка ніколи не мала і не могла мали жодних адюльтерів, повірила в існування якогось татового "Вітіньки".

Ми з братом зустрічаємося раз на рік. І, перебуваючи в сусідніх кімнатах, ведемо уві сні осмислені діалоги. Вранці наші дружини з нас регочуть:

Ми з братом зустрічаємося раз на рік

— От же ж психи! І уві сні про футбол… Коментатори, блін.

А нам трохи прикро, бо ми ж про серйозні речі говоримо. Коли ж нам ще наговоритись, якщо зустрічаємося лише раз на рік? Їм, нашим футбольним профанкам, невтямки, що, можливо, якраз у таких розмовах і відбувається щось найважливіше між братами. Вони ж не зможуть без помилки вимовити ні "Макелеле", ні "Рональдінью". Не кажучи вже про якогось Швайнштайґера.

Днями я знову розмовляв уві сні.

— Ти повторював якесь заклинання: Симон Тахамата, Симон Тахамата, Симон Тахамата… — сказала дружина.

Хтозна, може, в ту саму мить, із кубанського берега, зі свого футбольного сну, кричить мій брат:

— Мелькіанус, Мелькіанус, Мелькіанус.

Це друге ім"я талановитого голландського нападника, якому не судилося стати великим.