Між собою ми його ніжно називали Стасом, хоч віку він уже був поважного — трохи за 50. Ми були юними футболістами, надією тоді ще радянського футболу, а він — нашим першим тренером.

Особисто для мене Стас так і залишився єдиним тренером на все життя, бо мені інтуїція вчасно підказала, що нічого доброго з того футболу не буде. Хоч і я встиг у свої 15 років пограти за трудові колективи міста. Нам платили за гру 2,5 рубля. Після матчів гроші скидали в спільний казан і купували випивку. Молоді входили в цей футбольний алкоголізм, наче масло в ніж. Тому вибір був невеликим: або ти не стаєш великим футболістом, або з часом перетворюєшся на алкаша. Тобто вибору не було.

Ні, Стас не був алкашем. Цей чоловік просто загубився на просторах футбольного господарства великої країни. Вінцем його тренерської кар"єри був "Спартак" із Семипалатинська. Тоді як робота в спортшколі нічого, крім занепаду, не віщувала.

Нам платили за гру 2,5 рубля

Стас був інтелектуалом. Саме від нього я вперше почув про поета Іллю Чавчавадзе. Він цитував Блока і вмів по пам"яті відтворити блискучі шахові партії Боббі Фішера. Тоді мені здавалося, що у футболі він ніби випадковий, що для нього був готовий інший шлях, але спрацювала якась клята інерція.

Після тренувань ми з ним довго просиджували за розмовами, хоч десь у "стєкляшці" його вже чекали друзі. Я розумію, навіщо мені були ці бесіди. Але що він знаходив у мені?

Я кинув той свій маленький футбол і засів за книжки. Стас довгі роки тренував якусь текстильну команду із сусіднього райцентру. При зустрічах він незмінно видавав ту саму фразу:

— Добре виглядаєш. Пора підключатися…

Тоді він мав на увазі тільки одне — футбол. Я не підключався, бо мав уже зовсім інше життя. А от нещодавно Стас помер, і тепер ця його коронна фраза набула для мене зовсім іншого сенсу.

×