У нас із братом у дитинстві було дивне хобі: ми писали листи. І непрості. На конверті реальною була лише адреса відправника, тобто адреса нашої квартири. В адресі одержувача реальним був лише населений пункт і вулиця. Міста від листа до листа відрізнялися географічним розташуванням. Це міг бути чукотський Анадир і найпівденніша точка Союзу Кушка, міг бути Салехард із Сиктивкаром або Нижній Таґіл із Вишнім Волочком.

Вулиця вказувалася завжди однакова — Леніна. Ще тоді, в застійні часи, ми не могли уявити, що десь її може не бути. Номери будинку і квартири були вигаданими, як і прізвище мешканця. Виглядало це, наприклад, так: "г. Кызыл-Орда, ул. Ленина, д. 1234, к. 256, Солнышкину Валерию Рустамовичу". Хіба можна було собі уявити таку кількість будинків, навіть якщо це була вулиця Леніна? І що це за прізвище таке — "Солнышкин"?

Суть гри полягала в тому, щоб зібрати якомога більше поштових штампів. Штампи вирізалися і наклеювалися на чистий аркуш, який щоразу мандрував у невідомому напрямку. Гра вимагала багато терпіння, бо аркуш був один, і ми його чекали, як моряка з далекого плавання. Він міг одного разу не повернутися, згубитися в нетрях поштового відомства країни і зламати гру.

Вулиця вказувалась завжди однакова — Леніна

От приходив такий лист у якесь поштове відділення. Його вивчали місцеві поштарі: перевіряли, чи є така адреса, сердилися і відправляли назад. Зі свіженьким штампом, який приходив згодом до інших людей. Тепер можна вважати це пошуком романтики серед сірих буднів, але був у цій грі також елемент розхитування системи. Лист повертався завжди за рахунок держави.

Пізніше, коли Союз розпався, я знайшов цей аркуш, до половини заклеєний штампами. Останнім пунктом гри було місто Находка Приморського краю. Ми наче знайшли те, що шукали. Але сьогодні, думаю я, можна продовжити гру. Написати знову. Наприклад, до Солнишкіна. Цікаво, чи старик ще живий?

×