До мого рідного міста провадить кілька різних доріг. Останній етап можна подолати жвавою трасою Хмельницький–Чернівці. Цей 100-кілометровий прогін до Кам'янця здається справжньою боротьбою за виживання — тудою здебільшого їдуть або з базару, або на базар.

Якось узимку на крутому повороті зіткнулися два буси — один віз мандарини з Чернівців, а другий картоплю з Хмельницького. На щастя, ніхто не постраждав. Я повільно їхав, добру сотню метрів розмішуючи колесами помаранчево-крохмальний коктейль, у якому змішалась субтропічна легковажність із мозольною працею наших палестин.

Я люблю обвітрені обличчя селянок, що дивляться немовби крізь тебе

Саме палестин, бо кожен районний центр на цій землі — єврейське містечко, де вже ні містечка давно, ні євреїв. Тому я люблю звернути праворуч у Ярмолинцях і податися дорогою обласного значення. Вона відверто кепська, місцями просто нестерпна — яма на ямі. Але я люблю її, як люблю Україну. Недоліки тут перетворюються на несподівані козирі. Безпросвітність набуває містичних рис, а зникоме мобільне покриття знаменує тимчасову перемогу природи над цивілізацією.

Ці короткі 60 км я сприймаю як персональне дезертирство зі свого часу та простору. Я обожнюю призахідне сонце, яке розливається на море квітучого ріпаку. Із синівською уважністю об'їжджаю обважнілих від паші корів. Мені подобається нікуди не поспішати разом із ними. Хоч нікому з мене не здоїти і краплі молока. Я люблю обвітрені обличчя селянок, що дивляться немовби крізь тебе, і їхніх безпорадних чоловіків, які зібралися десь тайкома бухнути. Я люблю ці назви, які потрапляють на рідкісні мапи, — Косогірка, Тинна, Стара Гута, Балин, Нігин і, звісно ж, Томашівка, яка навпаки читається Аквішамот. Як шамкотіння жаб у місцевих ставках.

І перед самим домом, де мама вже вкинула вареники у киплячу воду і допікається короп, — на самому в'їзді до міста стоїть наш цвинтар. Або лежить. Так буде правильніше. Я подумки вітаюся з бабусею та дідусем і входжу в царство ще живих. І сам ще ніби живий.

×