Назавжди полишаючи малу батьківщину, все одно часом туди повертаєшся. Вирваний з провінційного світу, де всі про всіх усе знають, ти в певний момент перестаєш існувати для цих людей. От сунеш ти вулицею, якою десять років ходив до школи, а назустріч тобі — тітка з сусіднього двору. Ти до неї: "Доброго ранку, тьоть Тонь!", а вона тільки так обведе тебе скляними очима, посміхнеться якось відсторонено, попорпається в пам"яті своїй і далі піде. Не впізнала.

Дивний ефект: чомусь усіх їх я добре пам"ятаю, а вони мене легко забули. Навіть улюблений викладач педінституту нещодавно не впізнав мене, хоч ми обмінялися довгим поглядом, а я привітався. Якщо уявити людську пам"ять у вигляді операційної системи, то він просто стер файл із моїм іменем. Здається, подібна властивість вважається нормальною, хоч іноді суто по-людському ой як прикро стає.

Вона не впізнала мене

Інша справа — міське кладовище. Туди теж мене часом заносить, бо там лежать мої дорогі мерці — бабця й дідусь, сусіди й однокласники, друзі з піонертабору, просто милі люди мого життя. І щоразу кількість знайомих, які назавше перемістилися на цвинтар, збільшується, що, зрештою, є річчю природною.

Проходячи повз їхні могили, я зазираю в очі на фотографіях мармурових пам"ятників. І жоден із них не відводить погляду і не створює незручних ситуацій. Між нами зберігається ідеальне взаєморозуміння. "Привіт, дядь Коль! Ох, Міша Скрипник, такий молодий, як завжди! Сергій Миколайович — найкращий учитель фізики на землі!". Ось вона — моя вічна і священна батьківщина.

Я точно знаю, що вони мені усміхаються і відповідають. У мені самому, звичайно. У моїх спогадах про світ, якого більше ніколи не буде.

×