Мій пес

Я люблю з ними гуляти лісом уночі. Бо тоді немає людей, і мені не доводиться ховати від них очі. 2-річна ньюфиця Ґава йде, погойдуючи стегнами, як моделька. За неї ніколи не соромно. Молодшого пса звати Бруно, і він дворняга, якому судилося померти. Але не помер.

Ми поверталися зі швагром на День Радянської Армії додому проти ночі й у сутінках, просто на білій смузі дороги, узріли щось чорне. Паршиве, поїдене блохами місячне цуценя. У нього був перебитий хребет. Бруно прокусив мені руку, коли я хотів забрати його з дороги.

Тоді понад усе хотілося, щоб він вижив. Ми тримали його в теплі, кололи вітамінами й поїли молоком із соски. І Бруно оклигав. Тепер він лише, як молодий ветеран якоїсь недалекої війни, трохи тягне задню ногу. Псячий підліток із повним набором поганих звичок, який принципово не надається до виховання.

Я ненавиджу з ним гуляти вдень, коли на вулицях машини й люди. Бо його неможливо зупинити — в нього геть атрофовано страх перед автомобілями. Він ніби знає, що застрахований від смерті під колесами, й щоразу стрибає під нову машину, якимось дивом уникаючи коліс. Я щоразу відвертаю голову, боячись побачити його розчавленим на асфальті. А він тим часом кидається під нові колеса.

Бруно прокусив мені руку

Найгірше, коли Бруно стрибає на людей. Безпричинно, весело й нахабно. Ми з Ґавою нібито стаємо співучасниками його божевільних наскоків. Тоді я сичу крізь зуби:

— Бруно, стій!

Двічі після моїх вигуків незнайомі жінки кричали:

— Заберіть свого пса!

Я обидва рази не придумав нічого ліпшого, ніж сказати:

— Це не мій пес…

Тепер із трепетом чекаю, коли відречуся від нього втретє. Тоді, можливо, нарешті все стане на свої місця.