Мій хокей

Були ми з братом малими й любили футбол. Тоді це було нормою — вболівати за український футбол і київське "Динамо". Це була єдина можлива форма націоналізму.

Існував у нашому житті й хокей. Цілком логічно було б нам обом вболівати за київський "Сокіл". Та мій старший брат кинув пропозицію:

— А давай я буду вболівати за "Сокіл", а ти за якусь іншу команду?

— А нащо?

— А просто так цікавіше... Вибери собі команду і вболівай.

— Добре, — погодився я, бо хокей для мене не був чимось принциповим. Я на ньому зле розумівся — коли дивився матчі, не міг встежити за шайбою. Надто швидко вона літала, а я короткозорий був змалечку.

Давай я буду вболівати за "Сокіл", а ти за іншу команду

Хокей я сприймав як холодну й безглузду гру. Безглуздішим від хокею з шайбою я вважав тільки хокей із м"ячем і хокей на траві. Особливо його жіночий варіант.

І я, п"ятирічний, замислився. Навіть не розглядаючи варіанти з московськими клубами, я оминув незрозумілий "Химик" і ще абсурдніші "Крылья Советов". Аж раптом мій зір зупинився на дивній назві внизу турнірної таблиці. Я тоді подумав: "Як так може бути?! Всі команди як команди, а це ж людина!". Клуб називався "Салават Юлаєв" і був приписаний до Уфи — столиці Радянської Башкирії.

І я почав уболівати за далеких башкирських хокеїстів у біло-зеленій формі. Але більше за нього — звитяжного героя Салавата Юлаєва, який завжди пас задніх, але ніколи не здавався.

Коли тиждень тому "Салават Юлаєв" уперше став чемпіоном Росії, я відчув солодкий присмак перемоги. Наче з далекого минулого посміхнувся мені маленький п"ятирічний Салават Юлаєв. Хоч шайби я досі не бачу, як і колись.