Є у Вінсента ван Ґоґа страшенно цікава картина — "Їдоки картоплі". Вона геніальна, бо водночас може вважатися і смішною, і трагічною, і знущальною. Її можна було б назвати карикатурою, над якою невідомо чому хочеться плакати. Сюжет більш ніж простий: за столом сидять голландські селяни й поїдають картоплю. Саме поїдають, а не їдять, не смакують і не жеруть. Поїдання для них процес життєво важливий. Вони настільки зрослися зі своєю їжею, що й самі стали, як та картопля. Лиця брунатні, очі вибалушені, руки порепані… Таке враження, що їх самих також щойно викопали із землі.

Пам"ятаю, яким сильним було моє здивування, коли, вперше в житті потрапивши до ресторану, я довідався, що картопля, виявляється, не страва, а гарнір. Офіціант усміхнувся тоді, як усміхаються зухвалі до дурнуватих — зверхньо і якось по-панському. А я був подібний до жука, який уперше побачив тролейбус.

Попри моє знання, що картопля для людей світських ніяка не страва, я ставлюся до неї шанобливо. Певно, люди й поділяються на два великі типи: на тих, що люблять картоплю, і на байдужих до неї. Ці останні можуть і рис замовити, і макарони — їм усе одно.

У ресторані я довідався, що картопля, виявляється, не страва, а гарнір

Мабуть, саме картопля найкраще пов"язує мене з посполитими предками. Моя бабця-селянка якось рубонула, коли я, малий, не міг наколоти гній на вила:

— Цей гречкосієм не буде…

Мені коротенькою фразою показали, що я народився чужим.

Тепер я розумію, що "свій-чужий" не визначається вправністю поводження з вилами або ножем і виделкою. Просто я належу до таємної ложі "Їдоків картоплі". І точно знаю, що моє місце тут, серед людей із порепаними руками й брунатними обличчями. Від цього нікуди не подітися. Тільки в землю. Так само, як навесні дівається туди картопля.

×