Бом-бом

Хіба можна забути чудовий фільм "Калина красная" Василя Шукшина, якщо ви його дивилися? Хіба можна забути перші кадри цієї стрічки, коли хор зеків у радянській тюрмі виконує пісню "Вечерний звон"? Як вони старанно виспівують "бом-бом". Як самовіддано працює диригент хору — такий самий, як і всі інші, зек у чорній тюремній робі.

Те, що ніякі вони не підсаджені актори, а справжнісінькі в"язні, здається, ні для кого не секрет. Однак нікому з широкого загалу невтямки, що диригент — наш із вами земляк. Ба більше, він саме мій земляк — Леонід Вусікер. Я довідався про це від мами, яка працювала з його дружиною на одному заводі. Дружина побачила чоловіка випадково — на сеансі в кінотеатрі. Так цілком випадково анонімні люди стають знаменитими: переживають п"ять секунд своєї слави і після цього знову поринають у безвість. Їй, мабуть, хотілося закричати: "Люди, це ж мій Льоня!". Але вона не закричала, бо всі й так знали, що її Льоня сидить. І нема тут чим пишатися.

Усі й так знали, що її Льоня сидить

Із його сином Дімою я познайомився в піонертаборі "Лісова казка". Я ніколи не наважувався згадувати при ньому про їхню сімейну легенду, бо реакції спрогнозувати не міг. Аж ось одного разу нас послали чергувати на вахту при в"їзді до табору. Ми півдня смажилися на сонці й не могли дочекатися сигналу на вечерю. У певний момент кожен із нас почав перекривлювати хрипкий піонерський горн. Дочекавшись миті, коли сідає обважніле липневе сонце і настає вечір, я не витримав і на всю горлянку заволав:

— Вечееерний звооон!

І Діма, по-змовницьки моргнувши мені, підхопив:

— Бом! Бом!

Ми перезирнулись і весело розреготалися. Так уміють сміятися лише спільники. Замовкли ми тільки почувши, як піонерський горн виграє нашу довгождану амністію.