Коли я чую російські пісні про Новий рік, то не можу позбутися враження, що це не людина співає, а якась обмежена до певних функцій шарманка. Чую ці пісні вже понад 20 років, і щоразу, коли наближається це свято, готуюся до того, що десь поза домом обов'язково почую: "Новый год к нам мчится, скоро все случится". Шарманка ця нав'язлива, ніби їй від мене щось треба.

Іноді здається, що всіх наших людей можна поділити на дві категорії. На тих, кому ці пісні здаються гарними, і на тих, хто так не думає. Насправді це дуже примітивний поділ. Але саме так відокремлюєш "своїх" від "несвоїх". Часом виникає потреба окреслити межі свого світу і смаку. Як у гоголівському "Вії" це робив Хома Брут, захищаючись від нечистої сили крейдяним колом.

У частки секунди мені треба було вирішити: зупиняти її чи ні?

Штука в тому, що більшість не просто не чує фальшу, а й навіть не має ані найменшої потреби його відчути. Вони ходять поряд, а ти в цей час на війні, де замість автомата і гранати — очі й вуха, які роками вчилися примружуватися і нашорошуватися. Заплющуватися, коли несила дивитися. Закриватися, коли несила слухати. Існувати в цій реальності наскоками: цвяхів і хліба купив, за газ заплатив — і назад.

Дівчина років 18 переходила колію, слухаючи музику. Перейшла першу і вже наближалася до другої, втупивши погляд у землю. Я йшов ззаду і спостерігав, як у кіно. Ось дівчина, ось навушники, а ось електровоз на другій колії, який мчить просто на дівчину, що не чує і йде під колеса.

У частки секунди мені треба було вирішити: зупиняти її чи ні? І я вирішив зупинити. Смикнув її за лікоть за 1,5 метра від коліс. Електровоз, як у кіно, сипонув іскрами, а дівчина обернулася й незадоволено подивилася на мене. Наче з нею це вже траплялося сотні разів: "Я все вижу!" Немовби я відволік її від чогось важливого. Слухала би свою музику далі, а я так сильно не зашарівся би. Ніби мені від неї щось було треба.

×