Великі події – на те й великі, щоб бути більшими за маленькі. Тож навряд чи комусь спаде на думку зіставляти подію, по-справжньому велику, як-от протести на Майдані, з подією, по-справжньому маленькою, як-от їзда в таксі. Мені теж не спадає. Але спадає ось що: інколи й маленькі події своїм символічним навантаженням можуть слугувати вельми доречним доповненням до великих.

Останній тиждень листопада – або ж перший Євромайдану – я мусив просидіти у Вроцлаві. А Вроцлаву, як відомо, дуже пасує старий журналістський штамп "місто контрастів". З одного боку – сувора велич готичної архітектури і якась уже геть нестерпна щільність культурних заходів щодня. З іншого – давні гірничо-промислові традиції й відповідна кількість бикуватого населення обох статей, особливо – в околицях нічних алкошопів.

Коротше, останній тиждень листопада я просидів у Вроцлаві. Точніше, проїздив. Уранці – трамваєм із готелю на заняття, увечері – до готелю на таксі. Бо після занять ще відбувалися всілякі неофіційні, а отже, цікавіші й важливіші за офіційні зустрічі, що завжди затягувалися до надто пізніх для трамваїв годин. Таксі від площі Ринок до готелю коштувало близько 25 злотих. За винятком двох поїздок.

Одна з них була приємнішою, ніж зазвичай. Таксист виявився українофілом, знав останні новини з Києва і щиро вболівав за нашу євроінтеграцію. Настільки щиро, що навіть запитав, чи не мудріше було би провести референдум, аби з'ясувати, які регіони хочуть до Європи, а які – до Росії, та й дати нарешті можливість і тим, і тим жити згідно з власними переконаннями. На ґрунті аж такого однодумства ми з ним мало не обійнялися, а він ще й на прощання зізнався, що реальна ціна за відстань від Ринку до готелю становить 16  злотих. І рівно стільки взяв.

Таксист виявився українофілом, знав останні новини з Києва і щиро вболівав за нашу євроінтеграцію. Настільки щиро, що навіть запитав, чи не мудріше було би провести референдум, аби з'ясувати, які регіони хочуть до Європи, а які – до Росії, та й дати нарешті можливість і тим, і тим жити згідно з власними переконаннями

Друга з нестандартних поїздок була менш зворушливою, зате більш пізнавальною. Зокрема, я довідався, що у Вроцлаві не лише серед класичних гопників, а й серед таксистів трапляються тітушкоподібні істоти в спортивних костюмах. І що вони, у принципі, не проти України, але категорично проти нашого вступу до Європи, бо їм самим в Європі страшенно не подобається, і як на те, то вже краще триматися разом із Путіним, який потрафить приструнити всіх тих підарасів. Оскільки ж я вперто стояв на тому, що готовий мати за союзника хоч дідька лисого – тільки не Путіна, то в підсумку заплатив за цю поїздку не 16 і не 25, а цілих 50 злотих. Одне слово, з'ясувалося, що вроцлавські гопники майже нічим не відрізняються від наших. ­Просто в Польщі їх називають фашистами, а у нас – антифашистами.

Це – втішна новина. У тому сенсі, що, навіть маючи у складі свого населення чимало тітушок, можна, виявляється, бути повноправним членом Євросоюзу. Гірша новина мені відкрилася кілька днів потому вже в Україні. Бо й у Львові з аеропорту до вокзалу, і в Чернівцях з вокзалу додому я брав таксі, оздоблені євромайданівськими стрічками, і, звичайно, розпитував, що нового чувати за останню ніч. Обоє моїх, західноукраїнських, таксистів обурювалися діями "Беркуту", обоє кляли так званого президента й міністрів і підтримували найрішучіші дії проти режиму. І обоє – певно, з нагоди революційної ситуації – здерли з мене подвійну таксу.

От мені тепер і думається: чи не саме в цьому й полягає наша головна відмінність від Європи? У цій розмитості й заплутаності, у цьому окозамилюванні, свідомо чи несвідомо покликаному приховати невідповідність між змістом і формою? ­Неважко розпізнати зовні чужого відвертого гопника. Значно важче навчитися не бути гопником у ставленні бодай до своїх. Важче, але необхідно. Інакше всі наші революції проти гопницької влади так і залишаться марними

×