У вересні 1994 року моя дружина народила мені дочку, а Леся Коваль усім нам – Форум видавців. Коли вони обоє – Форум і моя дочка – твердо стали на ноги, я вирішив їх познайомити. Відтоді ми багато років поспіль приїжджали у вересневий Львів разом і, мотивуючи свою поведінку днем народження, першим ділом вижебрували на абабагаламагівському стенді у вуйка Івана якусь дитячу новинку. Я в ті часи цілого повчального віршика для дочки склав: "Можна все на світі, доню, пропустити, тільки Львівський форум – нізащо на світі". Тавтологія тут – кому не ясно – навмисна. А що рима вийшла не дуже точна, то жодного покарання за такий злочин у законі не передбачено. Декотрі поети взагалі обходяться без рим, а їх ніхто навіть не штрафує. Втім, зараз не про це.

На запитання, чим Львівський форум відрізняється від усіх інших українських і неукраїнських книжкових заходів, я завжди відповідав так: усі інші книжкові заходи відбуваються в певному просторі, вихід за межі якого означає покидання території книжкового заходу. Натомість Форум – це не лише Палац мистецтв. І не лише палац Потоцьких. І не лише ятки на проспекті Свободи. І навіть не лише театри, бібліотеки й книгарні. Місцем дії Форуму є весь Львів. Зайдеш до випадкової кнайпи випити кави, а потрапиш на поетичні читання. Зайдеш до невипадкової ресторації пообідати, а там інтелектуальна дискусія. Зайдеш до обов'язкової "Дзиґи" трохи перепочити, а зустрінеш десяток знайомих письменників і сотню знайомих читачів.

А ще буває, що, відчувши брак контролю з боку запамороченої від постійних кивань голови, тіло візьме і самовільно добреде до котрогось із навіки втрачених і як слід не відплаканих місць. Наприклад, до "Ляльки", в підвальному барі якої так хрипко підспівувалося, так безтурботно сперечалося і так дозволено курилося. І так наївно сподівалося, що будь-якого наступного вересня знову застанеш кожного з них тут: Покальчука й Римарука, Кожелянка й Ульяненка – таких різних, що стерпіти їх усіх у спільному хронотопі тільки "Лялька" й могла.

Так я завжди відповідав, аж раптом усвідомив, що і цього замало. Тобто що для Форуму замало і цілого Львова. Бо для мене Форум – це ще й, на жаль, нерегулярне, але, на щастя, феєричне свято винограду у Винничукових Винниках, на якому кого тільки іноді не побачиш: від тієї ж Лесі Коваль до тієї ж моєї дочки, про численних друзів-літераторів уже й не згадуючи. У сенсі згадуючи: і їх, і це діонісійське свято, де, мов на давньогрецькому симпозіоні, неможливо не пити, але дуже бажано зберігати здатність підтримувати розмову і продукувати афоризми на заздрість прийдешнім поколінням. Як-от: "Дід за батька не відповідає". Або: "Сорок років водив Юрій Ігорович українську інтеліґенцію Стрийським парком". Або: "На Буковині кажуть Кізі, а в Галичині – кози". На одному з таких свят Сергій Жадан зі словами: "Я знаю, що наперед не можна", – запропонував піднести келихи за славне козацьке 90-річчя господаря цього щедрого дому.

Тоді, давним-давно, кілька революцій і одну війну тому, це прозвучало просто весело. Сьогодні я майже серйозно думаю: а гарно було б усім нам дотягнути без нових втрат до п'ятдесятого Форуму і котрогось із вересневих вечорів зібратись у Винниках, в саду 90-річного Юрка Винничука та його незмінно юної баби Мірки, і повторити тост. Може, заразом і винограду вдалося б нарешті скуштувати, бо досі все якось руки не доходили

×