Сі спродали?

Ну так, скільки можна про це писати. Але ж і так: а скільки можна в цьому жити? Скільки можна сягати вершин ейфорії, перетинаючи кордон України на виїзді з неї, і пірнати до дна депресії на в'їзді? Та яке там на в'їзді – на вході до автобуса. Бо наші автобуси – це такі посольства України на колесах. Не важливо, на території якої країни вони перебувають, важливо – зайти всередину. Зайшов – і ти вже на батьківщині, по вуха в агресивному ідіотизмі українського життя.

Точніше, це колись було по вуха… Ні, добийте мене Аркадієм Укупніком на біс, але поясніть на прощання: чому вони це слухають? Не росіяни, не жителі Криму й Донбасу, а корінні галицькі селяни, які нібито не люблять Росію, клянуть московських попів і голосують за "патріотичні" сили. Чому такий водій-галичанин, який думає, що "Смачного!" буде російською "Вкусного!", і по-домашньому запитує знайому перекупку: "Шо, сі спродали?" – чому він, ледь сівши за кермо, ще навіть не виїхавши з варшавського автовокзалу, вмикає російськомовну попсу і блатняк? Не може обійтися в дорозі без задоволення своїх глибинних культурних потреб? Чи хоче почуватись як удома?

Втім епоха автобусних аудіотортур, як натякалося, потрохи відійшла в минуле. Настали натомість часи значно суворіших випробувань. Принаймні на трасі Варшава – Івано-Франківськ, де водії вже зорієнтувалися, що краще хай пасажир один раз побачить, ніж сто разів почує. Тим більше, що їхніх "Золотых куполов" чи "Двух кусочеков колбаски" я вже справді наслухався, а от серіалів щось давненько не бачив. Відколи підріс і викинув із хати телевізор.

То не знаю, чи всі вони такі, чи лише цей один. У кожному разі цей був турецький. У російському, ясна річ, перекладі, бо в якому би ще його дивилися правовірні галичани? І називався він – мабуть, спеціально, щоб мене доконати, – "Возвращение домой". Не можу вам сказати, яка там зав'язка, бо перших серій чотириста водії, очевидно, переглянули раніше і запустили серіал з того місця, на якому вранці доїхали до Варшави.

Чому водій-галичанин, який думає, що "смачного!" буде російською "вкусного!" ледь сівши за кермо, ще навіть не виїхавши з варшавського автовокзалу, вмикає російськомовну попсу і блатняк? Не може обійтися в дорозі без задоволення своїх глибинних культурних потреб?

Щоправда, судячи з темпу розгортання подій, багато втратити я не міг. Пригадую, що в музиці переважали тривожні тони, з якими конкурували довгі крупнопланові погляди, сповнені загадкового для акторів змісту. Наскільки вдалося зрозуміти, сюжетним, так би мовити, стрижнем цілої саги була любовна лінія, але це ще не факт. Оскільки з'ясувати персонажам, хто з них кого кохає, постійно заважав сценарист, який повкладав у їхні вуста півгодинні діалоги. Приміром: "Я очень о вас беспокоюсь, господин Боран. – Нет, не стоит обо мне беспокоиться, госпожа Кизим. – Ах, господин Боран".

Щоб не збрехати: той водій, що сидів за кермом, усе ж таки інколи поглядав і на дорогу. Тим часом його напарник майже дослівно прикипів до екрана і всіляко підбадьорював серіальних "господ", махаючи руками і підказуючи їм шляхи виходу із заплутаного лабіринту почуттів. На моє прохання трохи стишити звук, він, звичайно, порадив наступного разу взяти таксі й не завертати йому голову. Він узагалі всім радив не завертати йому голову. Зокрема – жіночці в Любліні, яка, маючи куплений у касі квиток, хотіла сісти бодай на якесь місце. Попередньо набравши лівих пасажирів, він їй так і сказав: "Ви ж бачите, що місць нема. Ідіть здавайте квиток і не завертайте мені голову". Чим укотре підтвердив слова Селінджера, що людина, схильна розчулюватися від сентиментальної кіномаячні, зазвичай виявляється в житті сволота сволотою.

А, мало не забув: свято ж наближається, День Незалежності. То треба святкувати, доки не скасували. Хоча… Що тут ще скасовувати?