Привид опери

У нас то ще не дуже, бо ми бідні. А деінде в світі сильно ширяться аристократичні звичаї. Вже й газети про це пишуть. Нечуваними, пишуть, темпами зростає популярність опери. Просто якась колоратурна пошесть, пишуть, не інакше. Молодь – замість пивбарів і рок-концертів – табунами штурмує каси оперних театрів і, пишуть, як так далі піде, то скоро на всіх меломанів репертуару не настачишся. І, схоже, не брешуть, бо я це й без газет знаю. У мене самого такі юні друзі завелися. Прицільно мандрують Європою і в кожному місті першим ділом розглядаються в пошуках Верді чи якого Пуччіні.

А згадати, наприклад, часи моєї молодості. Та я тоді не те що жодної опери – я й жодної людини, яка б їх бачила, не бачив. На відміну від балету. Балет я люблю. Один. "Лебедине озеро". У телетрансляції з Москви я готовий його цілодобово дивитися. А з оперою не склалося. Ні, звичайно, якісь увертюри, тріумфальні марші, арії різні – ля донна е мобіле, о соле міо, паду лі я стрєлой пронзьонний – траплялися мені зрідка. В "Ну, погоді!" чи ще десь. Але ціла опера – ані разу. Коли по телевізору давали оперу, бабця моя моментально канал перемикала. З коментарем:

– Повитріщає, – коментувала, – одне з другим очі й голосить, ніби йому хтось умер. І хто його там годен розібрати, як воно так репетує? Таж бери по-людськи скажи, чим тобі не вгодили.

Так – у музично-драматичній невинності – я й дожив до зрілих років. Дожив – і раптом стикнувся з проблемою. Бо якщо всі ті гейші з ножами, куртизанки з сухотами, ефіопські царівни з єгипетськими полководцями, які й з-під могильної плити продовжують співати, – коротше, якщо вся ця переберія знаходить такий відгук у серцях і головах вибагливих двадцятилітніх, то, певно, в ній прихована якась недоступна мені мистецька таємниця. А однак і моя бабця не могла помилятися, нема що й мріяти. Антиномія – хоч сядь і плач.

Аж нарешті не так давно я випадково зазирнув за лаштунки цієї антиномії. Показував мені знайомий Торонто. Не на мапі, а нормально, на місцевості. Гуляємо ми тим їхнім олд-тауном, виходимо на Кінґ-стріт. Гарне місто. Але прохолодне. Особливо пізньої осені. І я так буцімто знічев'я натякаю своєму гідові, мовляв, пора би вже й пірнути в якісь двері, тепла за пазуху пустити. На що він мені пропонує:

– Слухай, – пропонує, – на цій вулиці є такий заклад, "Опера-Ательє" називається. У них Гендель сьогодні. А у мене якраз два квитки щасливо завалялися.

Добре, думаю, причащай: ніж так мерзнути, хай буде Гендель. Що вам сказати. Сюжет опери – навіть із поправкою на умовності жанру – виявився відчайдушним. Події там розгортаються на оточеному бурхливим океаном острові. Островом править зла чарівниця, яка всіх, хто їй не подобається, перетворює своїм сопрано на чудовиськ. Проте котрогось разу невблаганна доля заносить на острів контратенорового лицаря. Щоправда, за задумом Генделя, це мав бути мецо-сопрановий кастрат, але методи навчання оперних співаків відтоді трохи злагідніли, тому перед чарівницею постає контратенор. Ну, вона в нього так чи сяк закохується і не перетворює його на чудовисько, а лише позбавляє пам'яті про контральтову наречену. А у нареченої є брат. І вона, ясна річ, зичить у нього штани і прибуває на острів. Де в неї закохується – бо вона в штанах – сестра чарівниці. Бо у чарівниці, забув сказати, є сестра – також сопрано, щоб глядач не заплутався…

І тут до мене дійшло. Це ж композиція, м'яко кажучи, фільму для дорослих. Такі фільми ж не заради того знімаються, щоб показати, як сантехнік ремонтує кран чи як садівник стриже кущі. І не заради того, щоб котрийсь із них у підсумку пошлюбив медсестру. І взагалі не заради сюжету та розкриття психології героїв. А заради тих елементів, на яких і тримається опера: вступна гра, соло, дует, ансамбль, якщо треба – хор. Зрозуміло тепер, чому моїх юних друзів підсвідомо так до тої опери тягне. І чому моя бабця так швидко завжди перемикала телевізор на інший канал