Кіріліца

Один молодий і вже знаний моїм читачам літератор нещодавно – замість оженитися – знову видав поетичну збірку. І в тій збірці зізнався, що його найбільшим, не побоюсь цього слова, первородним гріхом є писання кирилицею. І взагалі, мовляв, "Бог покарав нас тричі: Сходом, владою і абеткою". Ну, тричі то воно тричі, але виходячи суто з теологічних міркувань, можна, мабуть, припустити, що тут насправді йдеться про одне й те саме триєдине – покарання. Як ото буває з Божою сутністю: ніби й одна, а ніби й у трьох іпостасях.

Так чи сяк, а з'їздила моя дочка днями на Схід. На той Схід, про який наші соборники кажуть, що він є питомо український. Просто тамтешні люди ще про це не здогадуються. Але здогадаються колись, якщо тільки ми не будемо їх підганяти. А будемо, навпаки, смиренно виконувати свою просвітницьку місію, регулярно їздити до них у складі агітбригад, читати їм уголос "Листи до братів-хліборобів" і співати хором "Ти ж мене підманула". І ось, якщо всі ми, свідомі українці, гарненько в цьому напрямку попрацюємо, то років за 700–800 жоден Гантінгтон удень зі свічкою не знайде між Донецьком і Львовом жодної цивілізаційної різниці. А мушу сказати, що я в цьому стиранні східно-західних відмінностей абсолютно не сумніваюсь. Вже бачу: виходите ви собі у Львові на площу Ринок матрьошку купити, а там якраз піонери до пам'ятника Артьому квіти покладають. І кожне щебече українською – чисто, як Азаров.

Так я, власне, і пробував переконувати дочку:

– Почекай, – кажу, – може, спочатку я? Поїду, поспіваю їм трохи вголос.

Виходите ви собі у Львові на площу Ринок матрьошку купити, а там якраз піонери до пам'ятника Артьому квіти покладають. І кожне щебече українською – чисто, як Азаров

Не слухає: юна кров, гаряча, лізе поперед батька в поїзд. Любить, одне слово, випробовувати себе екстремальними ситуаціями. Лише цієї осені, щоб далеко не згадувати, по-перше, стрибнула з парашутом. По-друге, сходила на творчий вечір Оксани Забужко. А по-третє, ви вже знаєте, побувала на Сході. Бо в неї там подружка живе.

Відомо: друзі – на те й друзі, щоб бути хорошими, незалежно від місця проживання. Чого не скажеш про людей, які в нашій неозорій країні відповідають за транспортне сполучення між нами і місцями проживання наших друзів. Зокрема дочці, щоб дістатися від її обласного як-не-як центру до не набагато меншого "пункту призначення", довелося двічі пересідати. Другу пересадку, з потяга на автобус, вона мала в Маріуполі. Отже, мусила чимось доїхати від залізничного вокзалу до автостанції. Тут на неї й накинулися таксисти:

– Дєвушка, куда нада, паєхалі давай, нєдорага.

Дочка кілька разів заперечно похитала головою, аж нарешті сказала найбільш наполегливому фразу, в якій, здається, не було надто багато незрозумілих "западенських" слів:

– Дякую, я вже викликала таксі по телефону.

– Чьо? – визвірився питомо український лицар керма і колінвала. – Чьо ти там гаваріш на етай сваєй кіріліце?

Нема де правди діти: інколи я люблю пофантазувати на альтернативно-історичні теми. Наприклад, який вигляд мала би мапа Європи без вересня 1939-го і всіх подальших "визволень"? Західні українці, певно, заселяли б сьогодні кілька автономій у різних країнах ЄС і задля зручності перейшли б на латинку. Натомість кирилична абетка – разом із патріархом Кирилом та губернатором Януковичем – панувала би винятково на Сході. І не випалював би наші дезорієнтовані голови ніякий конфлікт цивілізацій, і навіть маріупольські таксисти знали би, що воно означає – "кіріліца". Боже, як би я в такому разі тужив за лівобережними братами моїми, як плекав би споконвічні мрії українського народу про єдину соборну державу… Та ти ба: не судилося.