Але це – ще не все

Режисери підтвердять: хороші актори нечасто бувають хорошими людьми. А вже людьми розумними й порядними – майже ніколи. Принаймні російські актори. Тобто трапляються винятки на зразок Лії Ахеджакової чи Олега Басилашвілі, але на те вони й винятки. А так, то недаремно Михайло Жванецький назвав їх колись "братами нашими меншими". Бо з братів наших менших що візьмеш? Тішать око – і досить. Не вимагаємо ж ми, щоб якісь, наприклад, пекінеси поводилися згідно з кодексом честі самурая чи щоб хом'ячки конспектували перед сном "Пролегомени до кожної майбутньої метафізики" Канта. Ну то й підписам якогось Бєзрукова чи, грубо кажучи, Боярського під листом на підтримку російського вторгнення в Україну дивуватися не слід. Зрештою, робота в них така – автографи роздавати.

Чому творці яскравих екранних образів у житті зазвичай виявляються такими безнадійними мудаками і чому ця професійна хвороба притаманна передусім російським акторам – то вже інше питання. Може, в усьому винна славнозвісна система Станіславського, за якою їх дресирують? Адже в системі Станіславського що головне? Забути, хто ти є, і вжитися в того, кого ти граєш. І так день у день: абстрагуєшся від себе і втілюєшся в персонаж. То ти Саша Бєлий, а то Сірожа Єсєнін. То д'Артаньян, а то якесь гардемаринне шевальє. Аж нарешті на майданчику з'являється найголовніший режисер – режисер, так би мовити, масових заходів – і наказує всім узяти участь у військово-патріотичній масовці. І беруть, а куди діватися? Зрештою, робота в них така – у Путіна брати.

Одне слово, проглядаючи перелік "діячів культури Росії", які твердо підтримали ідею знищення України, я думаю про дві речі. По-перше, я і так уже давно втратив найменший інтерес до плодів творчості усіх цих підписантів. А по-друге, одного-єдиного підпису, який справді міг би завдати мені болю, там немає і бути не може. І ось чому.

У зоопсихології є таке поняття "імпринтинґ", що можна людською мовою перекласти як "закарбування". Згідно з результатами хитрих експериментів, протягом перших днів життя у пам'яті тваринок закарбовуються найсуттєвіші знання про світ: хто є батьками, що слугує їжею, де свої, а де чужі тощо. Відповідно, згодом на підставі цього імпринтинґу і формується модель поведінки дорослої істоти. Як правило, люди – окрім згаданих "діячів культури Росії" – трохи відрізняються від тварин, але, здається, подібний механізм спрацьовує і в нашому випадку. Зокрема в підлітковому віці, коли людина переживає зустріч з ідеальним образом власного "я", тобто не з собою, якою вона є, а з собою, якою їй би хотілося колись бути.

Для мене свого часу таким ідеальним героєм став зіграний Олегом Янковським у фільмі Марка Захарова барон Мюнхгаузен. Пам'ятаєте: позад нього прірва, перед ним довжелезний стіл. За столом сидить правитель зі свитою. Всі вони бачили, що ніякого польоту на Місяць не було, але за сигналом його величності вітають Мюнхгаузена зі щасливим поверненням і навперебій запрошують: "Приєднуйтеся до нас, бароне, приєднуйтеся". А він, окинувши їх знудженим поглядом, відповідає: "Господи, якби ви тільки знали, як ви мені всі набридли. Зрозумійте ж ви, що барон Мюнхгаузен славний не тим, літав він чи не літав, а тим, що не бреше".

Я зовсім не знаю, якою людиною був Олег Янковський. Проте коли п'ять років тому він помер, я пережив це як особисту втрату. Сьогодні можу втішати себе хоча б тим, що в такий спосіб він уник небезпеки приєднатися до галайстри путінських холуїв. Тож із чистим сумлінням укотре вставляю єдиний вдома ліцензійний російський диск у DVD-програвач. Звучить пронизлива органна тема. На галявині сидить той самий Мюнхгаузен. Він витримує свою коронну саркастично-поблажливу паузу і каже: "Але це – ще не все"