– Толік – він хороший, роботящий, і Таню свою любить. Бив її, правда. Зате не алкаш, – розповідає бабуся.

Ми сидимо на лавці перед нашими ворітьми. Через дорогу на такій же лавці сидить жінка. У блакитному халаті, в хустці. Кажуть, що симпатична – здалеку не видно. А підходити не варто – її Толік, розповідають, дуже ревнивий.

– Він усім наказав: "Якщо комусь треба до нас – заходьте, як мене у дворі бачите. А як сплю чи поїхав кудись – пізніше вертайтесь", – підтверджує бабуся.

Тепер чоловіка взяли в АТО. Полуниця на їхньому городі підгниває: її багато, Тетяна сама не впорується.

Якось вона прийшла до нас із великим пакетом.

– Світлано Василівно, в мене на кухні проводка перегоріла, холодильник не робить. А там два кіла м'яса було. Можна, у вас полежать?

Звичайно, можна. Та чи не краще полагодити провід? Є в селі електрик Юрка – гляне, що там.

Юрці – 50 років. Ризиковано. Порадившись із чоловіком, Тетяна відмовила.

– Так, може, я гляну? – питає дідусь.

Йому, дай Боже, скоро 80. Та на ногах стоїть міцно. Інтересу до інших жінок, крім бабусі, ніколи не проявляв. Усі це знають.

– Ну, можемо спробувати. Давайте завтра, – відповідає Тетяна.

Наступного дня очікувано передумує:

– Ви знаєте, краще не треба. Дідусь великий, а кухня – маленька. Ще впаде там, об щось стукнеться. Толік скоро повернеться, сам усе відремонтує.

Щастя, що поблизу працює магазин. Це рятує Тетяну – вона може купувати харчі сьогодні на сьогодні. І жити без холодильника.

×