Хто про що - а я знову про таксиста. Розмови з ними перетворюються на один із провідних мотивів моїх, як то кажуть, життя й творчості.

Цей був пенсійного віку, в кепі, з-під якого вибивалося сиве волосся, і з такою ж сивою борідкою. Щойно ми рушили, як він запитав:

- А ви чим займаєтеся?

Я на це запитання не люблю відповідати навіть у випадках, коли офіційно змушений це робити. А тут ще й якомусь таксистові зізнавайся. Тому сказав, що працюю розвідником. Іншими словами, шпигуном.

- Якби ви мені чесно сказали, чим займаєтеся, я підібрав би для вас таку музику, від якої ви отримаєте найбільше задоволення, - пояснив свою цікавість таксист.

- Значить, не судилося, - знизав я плечима.

До найближчого світлофора ми мовчали.

- От якої ви музики зараз послухали б? - запитав таксист, коли ми спинилися на світлофорі.

Насправді я послухав би "Шахтар Донецьк" Джо Страммера або "Щедрик" Леонтовича у виконанні лондонського хору хлопчиків Libera. Але я вирішив не забагати.

- Якоїсь народної, - сказав я.

Таксист моєю відповіддю лишився не задоволений. Невдовзі я зрозумів, чому.

- У мене тут є диск, - заговорив він після чергової смуги мовчання. - Я збирав його протягом двох років. На ньому - найкращі твори радянської та зарубіжної естради за останні півстоліття. Це мій авторський збірник.

- Ви, мабуть, і сам якось причетний до музики? - дещо зацікавленіше спитав я.

"А ви чим займаєтеся?" Я на це запитання не люблю відповідати навіть у випадках, коли офіційно змушений це робити. Тому сказав, що працюю шпигуном

- Я все життя грав на скрипці в театральному оркестрі, - була відповідь. - Ви знаєте, хто такий Баррі Вайт?

- Чорношкірий співак, популярний у 1970-х, - не підвів я його очікувань.

- З вами можна мати діло, - обнадійливо кивнув таксист. - Давайте так. На цьому диску є п'ять папок. У кожній із них до 27 пісень. Ви навгад називаєте номер папки й номер пісні. Я її пускаю.

- П'ять і 13, - сказав я.

Він поклацав пальцем по програвачу, на моніторі з'явилися замовлені числа. Він натиснув на PLAY. З першими ж акордами оголосив:

- Вайя Кон Діос. Не Майя, а Вайя.

- Насправді слід вимовляти Байя, - зауважив я. Це були справді вони.

- Називайте далі, - сказав таксист.

Я називав. Один і 11. Чотири і 21. Три і три. Два і 25. Фаусто Папетті. Енді Вільямс. Раймонд Паулс. Монсеррат Кабальє і Фредді Мерк'юрі.

- А це - унікальне тріо, - сказав він про наступних. - Ви впізнаєте ці голоси?

Я впізнав лише чоловічі - Френка Синатри й згаданого Баррі Вайта. Жіночий, як з'ясувалося, належав Еллі Фітцджеральд.

- Як на Еллу, то трохи дивний тембр, - виправдовувався я.

- Нічого не дивний, - запевнив він. - Нормальна Елла.

Ми наближалися до пункту призначення.

- Півтори сотні найкращих пісень півстоліття, - сказав він. - Усі на одному диску. Ви можете його мати. Одного разу я віз генерала СБУ й він його в мене купив. Дзвоню якось йому, а він і каже: "Слухайте, що ви наробили? Я запросив повну хату гостей, то ніхто ні з ким не спілкується - всі лише вашу музику слухають і ледь не плачуть".

- Погані справи в бідолашної СБУ, - сказав я.

По цих моїх словах ми приїхали. Я виклав гроші за проїзд.

Він рішуче зробив останню спробу:

- Ну, де ви ще знайдете такий диск із такою музикою?

- Музика хороша, - відповів я. - Можна сказати, якісна. Але я без такої не вмираю.

Тягнучи із заднього сидіння свій багаж, я ледь не фізично відчув, як він образився. Я зруйнував його світ.

Але навряд чи він зміг відчути, як образився я. Я ж було подумав, що він просто ділиться своєю любов'ю. А він насправді всю дорогу втюхував мені диск.

×