– Знову порядку нема, – товариш закурює цигарку. – А я за Зеленського голосував, сподівався.

У відповідь я співаю: "Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе…"

– А де логіка? – усміхається Вадим.

Він етнічний росіянин, але змалку живе в Україні. Батьки приїхали на будівни­цтво Каховської ГЕС у 1950-ті й залишилися в Новій Каховці на Херсонщині.

Ми з Вадимом познайомилися 1987-го. Я за нього написав свій перший журналістський матеріал. У перший день роботи в редакції міської газети отримав завдання зробити відгук комсомольського активіста на рішення чергового пленуму ЦК КПРС.

– Ти напиши, а ми знайдемо, ким підписати, – сказав мені заввідділом партійного життя. Тоді це називалося "організувати матеріал".

 

Я прочитав рішення пленуму і вимучив замітку. Шеф схвалив її без жодних зауважень.

– Ось телефон, там сидить заступник секретаря комітету комсомолу електромашзаводу, – каже. – Прочитаєш йому – для узгодження тексту.

Я так і зробив. Вадим погодився, попросив лише додати два речення. І цей опус вийшов наступного дня в газеті.

Потім наші шляхи не раз перетиналися. Він очолював молодіжний клуб, брав участь у подіях 1990-х років, вступив до українського козацтва. Тепер працює контролером на міському автовокзалі. Загалом став щирим патріотом України. Але ментальності українців не розуміє.

– Де логіка? – перепитує суворіше.

– У нас не логіка, а етика, – відповідаю.

Пригадую новорічне звернення Володимира Зеленського, в якому він говорив про країну, "де не важливо, як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована. Де немає різниці, біля якого пам'ятника ти чекаєш на дівчину, в яку закоханий".

Росіяни таке сприйняли б на ура. А українців обурило. Саме тому, що ці слова побудовані на логіці. Бо для нас важливо, як називаємо вулиці, кому ставимо пам'ятники, до якої церкви ходимо, якою мовою говоримо. І нехай вулиця буде в ямах і вибоїнах, але ми пишатимемось, якщо на будинках висітиме табличка "вулиця Героїв України". А президент, який виріс у пролетарському кварталі Кривого Рогу, цього не розуміє.

Тут ми підходимо до фундаментальної відмінності в ментальності росіян і українців. У психотипі росіян головна риса – сенсорний примус. Тобто вони примушують інших і самі готові підкорятися сильнішому. В українців же ця точка – найслабша. Треба довго на неї тиснути, щоб "увімкнулася". Тому практично не було спротиву окупації Криму та легким прогулянкам банди Стрєлкова-Гіркіна на Донбасі. І лише коли Росія почала повномасштабну агресію, ця точка запрацювала. З'явилися добробати, волонтерський рух, героїчна оборона Донецького аеропорту тощо. Тобто українці змогли згуртуватися і дати відсіч. Без примусу з боку держави.

Типовий українець – етико-інтуїтивний інтроверт – Миротворець. Його головною – програмною – психічною функцією є "етика духу і любові". А найвідчутнішим проявом дії духовного світу є голос совісті.

Другою – інструментальною – психічною функцією Миротворця є "інтуїція здібностей". Головним інструментом реалізації стратегії він вважає таланти і здібності – свої та членів своєї команди. Все має робитися добровільно, згідно з власними переконаннями і сумлінням, адже Миротворець не виносить насильства.

В українців працюють горизонтальні зв'язки в суспільстві. Як громада між собою домовиться, ото й буде порядком. Тому здавна й існувало звичаєве право, а не "вот приедет барин, барин нас рассудит".

Типовий росіянин – це сенсорно-логічний екстраверт – Генерал, головною психічною функцією якого є "сенсорика примусу". Він експерт у підкоренні людей своїй волі. На переконання Генерала, без примусу суспільство нежиттєздатне.

Другою психічною функцією Генерала є "конкретна логіка", тому інструментом реалізації насильства є чітка субординація у вигляді бюрократичної чи силової структури. Тож продуктом його діяльності є відверта чи замаскована диктатура в будь-яких масштабах – від дрібної чиновницької структури до всієї держави. Тобто працюють лише вертикальні зв'язки – всі мають виконувати те, що наказує начальство. Тільки тоді життя має сенс. Для росіян логіка примусу зрозуміла й прийнятна, а етика духу й любові – це якась вигадана лірика, на яку не варто звертати увагу.

Для нас "ой чого калина зажурилася" важливіше, ніж "порядок в танковых войсках". Ну й пісні відповідні. У росіян: "Врагу не сдается наш гордый "Варяг". А в нас: "Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці".

За радянських часів з'явилося чимало російських естрадних пісень воєнної тематики. Від "Уходили комсомольцы на гражданскую войну" до "Этот день Победы порохом пропах". Переважно вони бравурні й мілітарні. Навіть у ліричних "строчит пулеметчик за синий платочек". Натомість українських пісень такої тематики одиниці. Хіба що "Степом йшли у бій солдати". Вони переважно сумні й душевні. Ну як, приміром, "Пливе кача по Тисині".

Навіть козацькі пісні в нас не носять мілітарних мотивів. Там у козака "серденько мре", а гетьман Сагайдачний поміняв жінку на люльку, необачний.

Звісно, це пояснення узагальнене. У кожному народі є фізики й лірики, воїни й миротворці, менеджери і виконавці, совісні й безсовісні, таланти й прихильники. Але головні риси психотипу проявляються.

Коли я все це пояснюю Вадимові, він скрушно зітхає:

– А як же без порядку?

Я розумію, що йому ще треба це осмислити. Та не впевнений, чи вдасться.

Останніми днями ситуація на Донбасі загострилася. Російські найманці знову почали активні бойові дії. У соцмережах пишуть, що підрозділи ЗСУ не дають адекватної відповіді, тому загарбники нахабніють.

Та ось читаю пост знайомого бійця, що ДУК "Правий сектор" у зв'язку із загостренням на фронті проводить мобілізацію.

Значить, наша найслабша сенсорна

точка знову ввімкнулася.

×