Формуються нові правила гри, в якій перемагатиме той, хто атакує першим

Заяви колишнього глави УПЦ КП про те, що Київський патріархат насправді продовжує існувати, дивна історія зі збором ієрархів розпущеної церкви без запрошення митрополита ПЦУ тільки на перший погляд можуть здатися сторонньому спостерігачеві боротьбою церковних амбіцій.

Насправді це сигнали системної кризи, який буде з кожним днем посилюватися і охоплювати нові і нові сфери державного та суспільного існування, - пише Віталій Портников для espreso.tv.

Ні для кого не є секретом, що Філарет не був задоволений компромісом, результатом якого стала поява канонічної Православної церкви України. Не задоволений насамперед з двох причин. Перша - тому що завжди вважав, що керувати цією церквою може тільки він і ніхто інший. І друга - бо не був задоволений запропонованим Константинополем церковним статутом, який значно відрізнявся від звичного, московського. Досвідчений церковний політик, Філарет робив все можливе, щоб відстояти свої позиції - але змушений був змиритися з компромісом ще й тому, що на цьому наполягала влада. За великим рахунком, якби не та робота, яка була проведена Петром Порошенком і його адміністрацією, історія з автокефалією закінчилася б такою ж поразкою, якою вона завершилася за Віктора Ющенка.

Президент зробив все, щоб "задобрити" роздратованого церковника - саме Філарет був названий батьком нової канонічної церкви, йому було присвоєно звання Героя України і неіснуючий в статуті ПЦУ титул почесного патріарха. Але Філарет тому і Філарет, що перші секретарі ЦК і президенти приходять і йдуть, а він залишається.

Тепер, коли нового українського президента та багатьох його виборців взагалі не цікавить питання самостійної церкви та української ідентичності, можна хоча б спробувати відмовитися від компромісу, повернути собі владу, переписати статут, знову перетворити церковне керівництво на "політбюро" - тобто зробити все те, чого не можна було зробити за попереднього голови держави. І я зовсім не виключаю, що у Філарета все вийде, як виходило досі - нехай навіть ціною нового церковного розколу і маргіналізації, якщо не зникнення, української канонічної церкви. Філарет у своєму вмінні вибудовувати церкву під власні інтереси не раз перегравав сам себе - переграє і цього разу.

Справа, звичайно, не в цьому видатному церковному політикові, а в політичному процесі як такому. Багато хто навіть не уявляє собі його складності і філіграності, не розуміє, скільки перешкод потрібно подолати для вирішення навіть найпростішого питання, як особиста щоденна залученість і самого президента і його співробітників потрібна для ухвалення цілої низки рішень. І як просто все зруйнувати навіть не якимись невмілими діями, а просто невтручанням у процеси. І, звичайно ж, це стосується не лише церкви. Церква - окремий випадок. Просто у Філарета - блискуча інтуїція, він одним з перших зрозумів, що тепер можна. А вже за кілька тижнів це зрозуміють і люди без будь-якої інтуїції.

І тоді на очах наших здивованих співвітчизників будуть повертатися на карти імена радянських героїв, ухвалюватися реваншистські судові рішення, програватися міжнародні судові процеси, пригальмовуватися фінансові кредити. Зовсім не тому, що новий президент буде робити якісь неправильні заяви або тиснути на суди. Ні, заяви будуть правильними, тиску ніякого не буде, ніхто у владі просто не буде розуміти, за яку "ниточку" треба смикати в тому чи іншому випадку. І "ниточки" смикатимуться дуже різними людьми у дуже різних напрямках - як зараз у церковних справах. А після парламентських виборів цей хаос тільки посилиться, тому що президент або отримає контроль над таким самим дезорієнтованим урядом, або втягнеться у конфлікт з новим депутатським корпусом і кабінетом міністрів.

У такому хаосі сформуються абсолютно нові правила гри, в якій перемагатиме той, хто атакує першим, не замислюючись про довгострокові наслідки своїх дій, намагаючись захистити свої інтереси за будь-яку ціну і на короткій дистанції. Філарет до формування таких правил уже приступив.