МІСТА ВЖЕ НІХТО НЕ ЗДАВАТИМЕ, – КАЖЕ ПОЛКОВНИК ВІКТОР НІКОЛЮК

– Полковник Ніколюк?

– Я за него, – каже невисокий стрункий чоловік у військовій формі.

З командиром 92-ї бригади Збройних сил України зустрічаємося біля дверей залу засідання Голосіївського районного суду Києва. У залі слухають справу російських спецпризначенців Олександра Александрова та Євгена Єрофеєва, затриманих на Луганщині. Домовляємося про інтерв'ю наступного дня в редакції.

Якою мовою краще говорити?

– Без разницы. Жена – из России. В семье говорим по-русски, а когда к маме еду, то по-украински, – каже полковник. Він у синіх джинсах і чорній шкіряній куртці.

Говоримо російською.

Вас викликали до суду?

– Як свідка. Єрофеєва брав наш офіцер Кирило Верес. Александрова – я. Ми без зброї приїхали для чергової перевірки мосту. В дорозі розвідка повідомила, що міст обстрілюють. Прибули, а там виносять нашого вбитого. Узяв зброю і з групою в п'ять осіб пішли туди. Я верхом позиції, а Кирило – низом. Він знайшов Єрофеєва, забрав зброю, надав першу допомогу й евакуював. Дивлюся, на стежці сліди – когось тягнули. Знайшов там Александрова. А той: "Дяденька, не стреляйте". Питаю: "Ты – русский?" – "У нас все русские". Більших доказів присутності Росії на Донбасі не треба. Вирішив їх швидко евакуювати. Мав лише пістолет і автомат. Набої закінчувались. Наказав хлопцям тримати кругову оборону й відпрацьовувати по "зеленці". Звідти постійно стріляли. Вже коли везли полонених, вони зізналися, що їх було до 14 осіб. Саме прибула група "Айдару", і я наказав переслідувати тих людей. По нас відкрили мінометний вогонь. Отримали трьох 300-х (поранених. – "Країна") з нашої бригади і двох – з "Айдару".

 

Коли затримані зізнались, що вони – російські військові?

– Першим був Александров. Єрофеєв – уже в лікарні. До останнього називався ополченцем. Але ті не носять безшумної зброї російського виробництва: снайперську гвинтівку "Гвинторіз" і автомат "Вал". Їх має тільки розвідка.

Щойно ми їх узяли, на нас вийшли люди, які займаються обміном. Пропонували один до десяти. Але не спрацювало, до того ж вони були поранені. Доставили їх в лікарню у Щасті, де їх прооперували. Увечері після бою прийшли поговорити. Я розпитував їх про тактику дій. Коли йшов із палати, Єрофеєв узяв за руку: "Прошу, не уходи, меня тут порежут на органы". В очах був дикий жах. Відповів, що він – дебіл і з ним усе буде добре, – усміхається. – Здивувався, що його брав командир бригади. Сказав: "У нас командиры не воюют, а наверху сидят".

Яке буде рішення суду, на вашу ­думку?

– Довічне. Ці люди прийшли на чужу землю. Це – російські військові, хоч би як від них відхрещувалися. Третя ­бригада спецназу існує, і в її списках вони є. Інтернет і фото це підтверджують. Їхні сім'ї визнали, що вони служили там. Треба судити їх в українському та міжнародному судах. Вони свідомо йшли вбивати, тому мають відповідати.

Ви служите в АТО півтора року. Як змінилася армія за цей час?

– Ми не вміли воювати. Але коли з усіх боків обстрілюють, то вчишся швидко. Найбільші загострення були під Іловайськом, у Луганському і Донецькому аеропортах, Дебальцевому. Дебальцеве та Іловайськ – це вхід регулярних військ Росії. Тодішній наш склад за чисельністю не міг їх перевершити. У них принцип маршала Жукова: бабы еще нарожают. Тому їх дивує, що ми переживаємо за своїх солдатів. Коли мій боєць потрапив у полон, я одразу забрав його. Командир 45-го полку російського спецназу вийшов до мене: "Як це у вас так переживають за своїх людей?" Ті самі Александров і Єрофеєв у лікарні сказали: "Від нас відмовляться". Тому вони все розповідають. Як прийшли, чому хотіли міст захопити, де, куди.

Як змінювалися настрої військових?

– Скажу про своїх. Спершу настрій був гнітючий. Особливо після загибелі першої тактичної групи. Коли почалася АТО, наша бригада стояла на кордоні в Харківській області. 80 відсотків складу були донецькі й луганські. У багатьох там родини, і за них народ боявся.

Потім – перші обстріли, бої, успіхи. Бачиш, що там живі люди, така ж кров, армія, загиблі, своїх кидають. Бойовий дух почав зростати. Аж стримувати мусив. ­Особливо добре працювали розвідники.

А я прийшов як офіцер. Мене вчили захищати свою державу. Було дивно, бо перша війна. Вистоїш – не вистоїш? Був страх. Але потім звик.

Був випадок у бою. Ми вели вогонь. Нас розстрілювали з висоти СПГ (радянський станковий протитанковий гранатомет. – "Країна"). Працюєш по черзі: постріляв-­відійшов. Зі мною поруч був майор Юра Савчин. Я стріляю, а він: "Батя, відійди". Я роблю півкроку вбік, і в те місце потрапляє граната. Він врятував мені життя. І тут же – друга граната. Юра падає контужений. Я його витягнув і надав допомогу. Життя там яскравіше. Бачиш, хто є хто.

Який був перший бій?

– Він тривав 4 години. Вперше побачили сепаратистів. Обстрілювали нас мінометами. Ми мали пройти метрів 700. Це нагадувало Counter Strike (комп'ютерна гра. – "Країна"). Я, доки біг, з БТРа постріляв. Дивлюся – стоїть АГС (станковий автоматичний гранатомет. – "Країна"). Із нього постріляв. Так добіг до передньої позиції. А там уже гатив усім, що було. Це такий адреналін! Не жага вбивства, а бажання йти вперед, перемагати. Далі бій закінчується, оглядаємо, хто де. Треба всіх збирати, знову організовувати спостереження.

Бойовики з місцевих воюють за ідею?

– Вже – ні. Раніше вірили, що бандерівці їдять дітей, розпинають хлопчиків, п'ють кров. Тепер кажуть, що заробляють цим на життя. Самі не розуміють, за що борються. Питаю їх: для чого ходили на референдум? Кажуть: "Ми там хотіли… а хрін його знає, чого ми хотіли". Багато з них уже готові перейти на український бік. Цю інформацію нам передають цивільні. Кажу: є одна умова – прийти і скласти зброю. А далі працюватимуть відповідні органи. Їх зупиняє те, що вже забагато накоїли. Розуміють, що їм не пробачать. Лише двічі виходили здаватися.

Що сталося під Іловайськом?

– Під Катеринівкою наша група потрапила в засідку. Їх розстріляли танками, "Градами", мінометами. Тоді добре спрацювала розвідка. Мій головний розвідник, коли виходив, підбив два їхніх БРДМи (бойова розвідувально-дозорна машина. – "Країна") і знищив частину особового складу. На багатьох убитих була російська форма.

Я тоді був у Чугуєві. Перші втрати – найважчі. Тобі дзвонять, а ти за 250 кілометрів і не знаєш, як допомогти. "Товаришу полковнику, я в посадці, треба кудись виходити", – каже один із моїх. Беру карту й починаю їх орієнтувати. Він відключається, знову виходить на зв'язок. Потім кажуть: той загинув, цей загинув. Це дуже важко. Зараз у нас числяться по п'ятеро загиблих і безвісти зниклих. Але вся група вийшла живою. Багато в чому – завдяки другій штурмовій роті батальйону "Донбас". Її командир на позивний "Жак" врятував майже 120 людей. Машинами їх вивозив. Здійснив подвиг.

Що найстрашніше на війні?

– У бою все зрозуміло. Стріляють у тебе – стріляєш ти. Найстрашніше – зрада і полон. Цього бояться всі. Кілька разів натрапляли на ГРУшників. Тоді готуєшся підірватися гранатою, та й усе. Одного разу йшов попереду групи. Коли ми розмінували міст, на нас вийшли 10 чоловік. Розрахував, де працюватимуть мої, де піде стрілянина, і одну гранату залишив біля себе. Але нормально відійшли.

І зрада. Якщо хтось, із ким взаємодієш, не підтримає тебе, втрачаєш віру в людей.

Були думки все кинути?

– Ні. Ти – командир, відповідаєш за людей, які вірять у тебе. Ніколи розкисати. От "Градом" накрили. Всіх зібрали: живі? Слава Богу. Думаємо: куди перемістити командний пункт, як поповнити боєприпаси. Що скоріше, то краще. Така круговерть – уже більш як рік. Звикаєш спати по 2 години на добу. Часто вдень тиша, а цілу ніч – обстріли. Тоді засвітла ходиш як зомбі, а ввечері – бадьорий.

Як відпочиваєте?

– Буває, хочеться тиші. Допомагає спілкування. Товариші розповідають свої проблеми, історії. Хто ким був на гражданці: від тракториста до професора або мільйонера. Були прокурори навіть. Поговорити, попити чаю, пообідати – вже відпочинок. Інакше тепер розумію, що таке сім'я. Це люди, які від тебе ніколи не відмовляться. Коли поїхав на війну, дітям сказав, що їду на навчання. Потім старша дізналася з інтернету, де я. Нормально сприйняла. Тепер сумують. Як буваю проїздом, заскакую додому. Якщо доньки не в школі, 2–3 години бачимося.

Дружинам військових треба пам'ятники ставити. Раз жінка до мене приїхала. Спимо, а в сусідню кімнату "Град" прилетів. Пронесло. У неї – жодного переляку.

У грудні у вашій харківській квартирі був обшук. Вам пояснили причини?

– Доки триває слідство про загибель мобільної групи (двоє членів зведеної мобільної групи по боротьбі з контрабандою загинули в авто під Щастям торік 2 вересня. – "Країна"), не коментуватиму. Неприємно, що це сталося, поки я в АТО. Це – підло. Коли нас почали звинувачувати, я підняв питання про проходження детектора брехні. Він показав, що все чисто. Казав прокурору: зателефонуйте за півгодини хоча б. Я дружину попереджу. А вони прийшли з "маски-шоу", коли мої діти виходили до школи. Військова прокуратура надіслала мало не взвод спецназу.

 

Губернатор Луганщини Георгій Тука у Facebook майже прямо звинуватив вас у загибелі Андрія Галущенка на позивний "Ендрю". Потім все-таки припустив, що його розстріляла диверсійна група противника. Чи зустрічалися ви потім?

– Бачилися раз. На початку грудня відкривали меморіальний знак на місці загибелі групи. Йому сказали, що "Вітер" – це я. Підійшов, запитав, чи потрібна допомога. Відповів, що ні. "Добре". "Добре". І все. Доти багато людей хотіли ініціювати цю зустріч, але я не горів бажанням. Має спершу вибачитися. За свої слова треба відповідати.

3 вересня на фугасі підірвався офіцер-­десантник Володимир Киян на позивний "Тайфун", який також боровся з контрабандою. Тоді кілька волонтерів вимагали відсторонити вас від обов'язків. У яких стосунках ви були із загиблими?

– Ми познайомилися на війні. "Тайфун" – мій близький друг. Воювали більше року разом. Часто по черзі один одному спину прикривали. Був мінометником від Бога. Найчастіше його вогнева підтримка була найрезультативнішою. Дуже важко пережити його загибель.

З "Ендрю" були звичайні відносини. Обідали разом, спілкувалися. Він ніколи не ділився планами свого пересування. Мобільна група мала на це право. Якби він погоджував із нами маршрут, трагедії могло не статися.

Вам стали менше довіряти?

– Хто воює разом зі мною, прекрасно бачать, чим ми займаємося. А частина волонтерів повірила в ці звинувачення. Дзвонить якась жінка: "Ви краще одразу зізнайтеся, а ми будемо думати, що робити". Я їй: "Не маю в чому зізнаватися". Дзвонили інші: "Нам сказали з вами не мати діла". Будь ласка. Телефон видалив. Тепер пропонують допомогу. Кажу: "Як людина не буду з вами спілкуватися. Але ви робите добру справу, так що вперед".

Кажуть, що в нашому секторі фури їдуть потоками. Давайте створимо незалежну групу, яка не вірить ні нашим, ні вашим. Нехай приїде й подивиться наш міст. Уже скільки людей були тут і говорили: так тут же не можна пройти. Але ж ви казали, що можна. Є версія, що там можна за 23 хвилини все розібрати. Спробуйте розберіть. І таких фейкових вкидань багато.

На всіх блокпостах стоять і поліція, і прикордонники. Чому все вішають на армію? Якщо ми затримуємо підозрілий вантаж, викликаємо Державну фіскальну службу. Це їхня компетенція.

3 листопада під Трьохізбенкою вас поранили. Ви відмовилися від госпіталізації. Що це було?

– Нічого незвичайного. Прибула група ОБСЄ, відпрацювали з ними, вони поїхали. Нам повідомили, що з того боку вийшла група противника, кілька підривів. Поїхали туди. Коли поверталися, по нас почали працювати з гранатомета. Прилетіли 5–6 гранат. Туди я йшов першим, назад – останнім. Попереду – Кирило. Коли він стояв на нозі, пішов вибух. Мене зачепило осколком. Один застряв, а другий вилетів, – показує шрам під грудьми. – Відчуття, ніби каменем чи палицею вдарили. Дихання сперте. Зняв розгрузку – все в крові. О, стирчить осколок. Витягнув і викинув. Кирила евакуювали. Коли мені трохи гірше стало, попросив медиків подивитися. Подіставали все там, зашили. Зараз уже відновився.

Зараз збирають підписи до президента, щоб присвоїти вам звання Героя України.

– Я виконую свої завдання. Це хіба для батьків, сім'ї. Це звання – велика відповідальність. Затискає в рамки. У моїй бригаді солдати більше цього гідні. Виносили поранених під обстрілом.

Чим плануєте займатися після війни?

– Намагатимуся йти вперед, на вищі посади. Вдосконалюватися. Сидіти на місці – це застій, болото.

Які в нас шанси на перемогу?

– Найбільші! Бійці готові до всього. Одну зиму пережили і другу подужаємо. Є і лазня, і кухня. Під землею ціле містечко. Програємо поки що лише в масі. В цій війні Україна і Росія – це Давид і Голіаф. Але ми переможемо. Впевнений у наших людях, зброї, техніці.

З того боку воюють такі ж люди. Несуть втрати, бояться, відмовляються йти в атаку. Серед росіян багато таких випадків. У нас рота артилерією близько 60 відсотків їхньої поклала. Вони відмовилися виходити. Всі додому захотіли. Здавати міста вже ніхто не буде. До Маріуполя вони не дійдуть.

×