Вівчарі сплять три-чотири години на добу

– Екстрим любите? – статний чоловік гримає дверима сірого "бобика".

Із 55-річним Анатолієм Павлюком зустрічаємось на автостанції у селищі Ясіня Рахівського району на Закарпатті. Він очолює Асоціацію виробників традиційних карпатських високогірних сирів. Створив її торік у травні. Овець розводить третє літо.

– Це заняття для душі, на цьому не розбагатієш, – каже. Основний його заробіток – заготівля лісу.

 

Їдемо на полонину біля села Чорна Тиса. Від автостанції до неї – 10 км. Більшу частину проїжджаємо селом, решту – глиняною дорогою в лісі.

– Завезу вас і заодно – їжу вівчарам, – показує, куди маємо піднятися. – Узяв варені яйця, помідори, сало, ріпу, так у нас називають картоплю. Не дають забрати полонину в комунальну власність. Ми дали запит у Держгеокадастр і отримали відмову. Мовляв, територія полонини перетинається з курортним проектом "Свидовець". Але ми курортні зони не рахували, а вони до пуття з цим не розібралися. Полонини споконвіку належали громаді, люди самі за ними доглядали. Чистили від чагарників, удобрювали гноєм, щоб краще трава росла.

Навколо Чорної Тиси 11 полонин.

– Самі вівці маємо на трьох, на інших пасуться й корови, – Анатолій перекрикує шум у машині. Час від часу її підкидає, мусимо триматись руками й упиратися ногами. Попереду – перший підйом.

– Поголів'я овець зменшилося, бо нема підтримки від держави. Коли був колгосп, то з людськими було 20 тисяч голів. Тепер трохи більше за 800.

Зупиняємось біля крайньої хати в селі. Вона дерев'яна, вкрита шифером. Ґанок обрамлений гуцульською різьбою. Обабіч застеленого скатертиною столу стоять лави, поряд сушиться одяг. Звідси видно гори – Говерлу й Петрос. Поряд із будинком – літня кухня і хлів. На подвір'ї пасуться телиця та ягня. Лежать двоє псів.

– Забіжу до Марійки, може, вона щось чоловіку передати хоче, – Анатолій заходить до хати.

Її господарі 48-річна Марія та 47-річний Ілько Вербіщуки працюють у фермерському господарстві Анатолія. Зимою доглядають овець на фермі. Влітку Іван – основний ватаг на полонині. Мають чотирьох дітей. Доньки Василина й Іванка підуть до сьомого класу, син Віктор – одинадцятикласник, Михайло торік закінчив школу.

Анатолій виходить із хати із решетом, над яким цідять сир, сідає за кермо. Машина не заводиться. У салоні тхне горілим, з-під капота йде дим.

– Добре, що зупинився. Загорівся стартер, могли б не доїхати до вівчарів, – пояснює.

Хвилин 15 ремонтує автівку.

– Тримайтесь, дівчата, то були цвєточки, ягодки – попереду, – Павлюк розганяє машину під гору. Посеред вузької дороги лишилися рови від гусеничних тракторів, що тягають дерево з лісу. Це незаконно. За кілька метрів назустріч виїжджає трактор – до нього причеплені молоді буки. Анатолій ледь викручує кермо, аби від'їхати вбік. Серветкою витирає з лоба піт.

 

– Коли сухо, ця дорога файна. Та після вчорашнього дощу її розмило, – пояснює.

Зупиняємось біля дерев'яної ферми з чотирьох будівель. У найменшій зберігають зерно. У найбільшій – 7 на 14 метрів – зимують вівці. На горищі – сіно.

– Сюди у травні селяни ведуть овець, – каже Анатолій, перевівши подих. – Збирати починають після Юрія, 6 травня. На полонині випасають до Воздвиження Чесного Хреста – 27 вересня. Так гуцули робили споконвіку. Люди женуть вівці, як на свято, цілою сім'єю. Беруть найкращу закуску й випивку.

Дорога йде вгору, повороти й підйоми стають крутіші.

– Ще отой камінь переїхати – і буде полонина, – Анатолій киває на брилу посеред дороги. Зупиняємося, щоб машина охолола. – Виходьте. Якщо каменюку переїду, то рушимо далі. А як ні – пішки.

Анатолій тисне на газ. "Бобик" реве. З першої спроби глохне. За другим ривком долає перешкоду.

Полонину Погарську місцеві називають Вуглєркою. Зусібіч гори та безкраї ліси.

– Он, Говерлу видко, Петрос. Ось – Близниці, Хом'як, Яблуниця. Драгобрат – зліва, нижче нас. По праву руку, бачите, найвідоміший курорт. Знаєте який? Буковель.

На галявині стоїть нашвидкуруч змайстрована стая – невелика дерев'яна будова на одну кімнату, крита синім брезентом. У ній вівчарі сплять і варять сир.

– Дай, Боже, щастя! – вітаємося до вівчаря.

– Дай, Боже, й вам! – відповідає Ілько Вербіщук. Він на полонині з 18 років. – Якраз сир вибираємо. І будемо вурду (вид сиру. – Країна) варити.

Ліворуч від входу облаштоване місце для сну з різнокольоровими ліжниками. У стаї тепло, пахне димом. По праву руку горить ватра і стоїть путера (дерев'яна посудина для виготовлення овечого сиру. – Країна). Вівчарі вірять, що вогонь у стаї має горіти постійно – від приходу на полонину і до повернення додому, аби добре вівчарилося.

Коло путери старший чоловік руками переминає сир.

– То наш дід Іван, – каже Ілько. – Раніше працював у колгоспі, має орден Леніна. Був передовим ватагом.

– Мені вже 82 роки, а сюди все одно тєгне, – каже Іван Вурста. – Я в 20 на полонину подався. Любиш роботу, то й будеш робити. Топіро до Ілька на іменини прийшов, другий раз за літо. Та й лишивсі. Помагаю.

Іван Вурста – гуцул. Невисокого зросту. Має сухі запалі щоки і блакитні очі. На голові завжди носить капелюха. Чисто поголений, коричнева сорочка заправлена в сині штани. На ногах – гумові калоші. Тут усі мають таке взуття.

– Зараз вам дід пофільософствує, – сміється Ілько Вербіщук.

Овече молоко клєґають – досипають спеціальний фермент, аби згорнулося. Його роблять зі шлунка теляти, яке ще ccе корову.

– Якщо телятко вже молока не п'є, то желудочок не годиться, – пояснює Анатолій Павлюк. – За 2 години до того, як різати, теля поять молоком. Люди тримають корови, ріжуть телята й віддають нам їхні шлунки.

Путера, з якою працює Іван Вурста, – це оздоблена різьбою смерекова бочка. В Чорній Тисі їх виготовляє один чоловік.

– Путера може і 100 годів слугувати, – каже Ілько Вербіщук. – Коли молоко колотять, щоб відділити його від сиру, то збителою не треба бити об дно, би не кабзувати, не нищити. Треба утримувати інструмент у руках.

Із молока обіднього надою виходить майже 8 кг сиру. Сироватку зливають у чан і ставлять на ватру. Готуватимуть вурду.

– Найкраще її зберігати в морозилці. Тоді така, як свіжа, – каже Анатолій Павлюк. – У нас із вурдов готують блінчики, колач печут, до вареників і кулеші додають.

– Є люди, рождені для вівчарства, – Ілько помішує сироватку. – Кажда людина тут бути не може. Буває, хлопці молоді хотят бути. Тиждень-два походят – і на тому кінец. Це ми або дані від Бога тут, або до сего звикаєш, або я не знаю. Діду, як думаєте?

– Думаю, то треба бути від Бога даним.

 

– От я маю двох синів, – каже вівчар. – Один тим буде займатись, а другого хіба в'язати тут. А вони ж оба за мнов змалечку ходят сюди. Один хоче, другий – нє.

З путери сир перекладають, аби процідити. Шмат великий, тому ділять на два будзи (шматки, головки. – Країна). Щоби стікав, на добу вішають на гак у комірчині.

– Та праця трудна не так фізично, як на витривалість, – продовжує Ілько Вербіщук. – Весь реманент веземо на возі. Обов'язково беремо вбранє на два рази. Щоб як прийдеш мокрий, то було у шо перебратись.

Маємо баню переносну з решітков, з барабана пральної машинки зроблена. Наливаємо туди воду, вона день гріється – та й є душ. На цій полонині ми лиш кілька днів, то поки повісили саморобний рукомийник. Та й додому нам відсіля недалеко. Встаємо, коли сонце вінець мечить. Ще надворі сутінки. Лягаємо, коли зробимо сир із вечірнього надою. Деколи – опівночі. Спимо по три-чотири години на сутку. Під осінь, коли день коротший, то легше. Важко з весни.

За кількадесят метрів від стаї ­стоЯть кошевня і струнґа – місце для доїння овець. Їх в отарі 320. Четверо вівчарів доять тричі на день.

– Я ріпи привіз. Давай вам щось приготую на вечерю, – пропонує Анатолій Павлюк.

– Будем лагодити сербавку (суп. – Країна), Михайлович, – вигукує Ілько Вербіщук з комори, де вішає сир. – Їлисьте полонинську сербавку? В мене і сметана є.

Беремося допомагати. Нам дають картоплю, приказують, щоб небагато чистили.

Запитуємо, як дружина ставиться до того, що господаря немає по чотири-п'ять місяців удома.

– Та то ж, як вербовка, – каже Ілько. – А он на заробітки їздють – і що? Ніц. Знаєте, декотра жінка вже і жде весни, абись пішов із хати, бо надоїст за зиму.

Анатолій Павлюк відкриває банку тушенки з квасолею. До сербавки додають капусту, підсмажену цибулю і сметану, підбиту борошном.

– Ілько по середах і п'ятницях м'яса не їсть. Ми віримо, що в ті дні треба постити, абись вовки не їли овець. Колись вівчарі традиційно на полонині варили кулешу. Щодня їли лише її та молоко.

– Колгосп на їду давав тілько муку. Мішок. І виживайте, як хочете. Тепер легше, – згадує Іван Вурста.

Cідаємо до столу. Весь посуд і харчі вівчарі зберігають на довгій полиці, прибитій біля входу до стаї. Там – горнята, миски, столове начиння, сіль, хліб, консерви. Внизу стоять баняки й чани.

– Погарки (склянки. – Країна) тілько два маємо. Сухий закон заводимо, – сміється Ілько. – Побилисі, немає з чого пити. А ви, дєвушки, мусите си нерви заспокоїти після такої дороги.

Куштуємо калганівку – настоянку із зібраного в горах кореня калгану. Його називають карпатським женьшенем.

– Важко назбирати, – говорить Анатолій. – Стебельце тоненьке, як ниточка, корінчики – невеликі. Найбільше, що я знаходив, розміром з горіх.

– Михайлович, рубайте хліба – та й сідаємо, – Ілько приносить з вогню казан. На поверхні юшки видно шматки м'яса, чебрець, де-не-де сметана й жир. Страва пряна й густа.

Іван Вурста встає з-за столу, бере миску з сербавкою та йде у стаю.

– Не може їсти за столом. За 40 років вівчарства звик на колінах.

Павлюк наливає калганівки. З Вербіщуком п'ють чарку на двох.

– Сербавка вдалася мирова, – каже Анатолій.

Дочка Ілька Василина, що допомагає батькові на полонині, виносить казан з-під сербавки, ставить на камінь. Змиває холодною водою залишки страви. Пізніше посудину начисто вимивають теплою водою без мийних засобів.

– Чи готуєте таку вдома? – питаємо.

– Так мені надоїст та готовка за ціле літо, що був би вдома сутку голодний, то би до плити не йшов, – відповідає Ілько. – На то вже є жона, то най ся тим і заніма.

З лісу чути дзвін отари.

– Вівця хоче свіжу пашу, на одному місці не дає стільки молока, як може. Тому раз на місяць переганяємо на іншу полонину.

Першими на галявину вибігають четверо собак. За ними – вівці.

– Відколи сі тємлю, то маєм тих собак, вони – наші, карпатські. Тепер уже нові так звані вівчарі начали водити всяких алабаїв. Але то тєжкі собаки, до горів не пристосовані. Наші собаки мають білу шерсть. Бо до таких псів, як вівчарки, вівці можут привикнути й можут ся вовка не бояти. Собакам варимо кулешу. Вони мусят файно їсти, бо роблят велику роботу – охороняют стаю.

Ілько Вербіщук замислюється.

– Літа без пригод не буває, – каже. – Торік вовки напали на вівцю. Ватаг пройшов далі, а заки вернувся в кінець стаї, то вже півовечки не було.

Вівці по одній заходять у кошевню. Позаду поволі йдуть двоє вівчарів.

– Як молоді приходять, то хто їм зразу сир даст робити? – пояснює Ілько. – Спершу мусиш навчитися за вівцями ходити, аби було шо доїти. Тоді вчимо робити сир. Раз на рік овець стрижемо. З однієї виходить два-три кіло вовни, з барана буває і чотири.

Вовну продають у Косів на Івано-Франківщині, де з неї тчуть ліжники. Колись верстат стояв у кожній хаті, бо вівчар мусить мати жилетку з овечої шерсті. У холоди вона зігріває, а влітку рятує від спеки.

Близько 20:00 вівчарі готуються доїти овець.

Син Ілька – Віктор Вербіщук виносить залізну трембіту завдовж­ки з півтора метри. Традиційно їх роблять із дерева. Але на полонині користуються й металевими. Віктор з усіх трембітає найкраще.

– Сам навчився, – каже.

Вівчарі просять сфотографувати їх разом біля стаї. Обіцяємо вислати знімки.

– Абись те лиш не забули, – каже Ілько.

×